«Хлопці, вибачте, чим багаті…»: репортаж із Харківщини кореспондента «МБ», який зараз служить у ЗСУ – фото

На фото: Жителі Харківщини радісно зустрічають бійців Чернівецької тероборони на щойно звільнених територіях.

Наш контрнаступ на Слобожанщині став приємною несподіванкою для місцевих, які пів року жили під окупацією.
Жителі Харківщини зустрічали ЗСУ на визволених територіях зі сльозами на очах. Коли проїжджали колони українських військових, люди вибігали на вулиці й радісно махали солдатам руками.

Кореспондент “МБ”, який зараз служить в одному з підрозділів ЗСУ, на власні очі бачив наслідки “руского міра” на Харківщині, які залишили після себе “асвабадітєлі”.

“Це тупо шматок м’яса з порядковим номером”

“Пацани, ходімо, глянемо на “жмура”, – ідея нашого юного бойового медика взводу мені видалась дещо огидною.

Трупний сморід з окопів у лісосмузі біля городів жителів Нової Гусарівки доносився в заміновані будівлі по всьому селу… А ще вчора російські окупанти тут розігрівали їжу і навіть грали на балалайці.

На фото: Позиції, на яких ще донедавна перебували окупанти

Та несподіваний контрнаступ ЗСУ змусив росіян втікати, залишивши десятки ящиків з боєприпасами, сухпайки, комплекти форми.

На фото: Склад боєприпасів рашистів у коморі одного з житлових будинків, де мешкали бойовики.

Сліди жорстокості окупантів тут є скрізь. На вулицях зруйновано практично все. Вибито вікна в старезних будинках, розбито брами й хвіртки, вирвано із землі електростовпи.

На фото: Наслідки російського вторгнення у селах Слобожанщини.

Труп російського військового виявили в одному з сусідніх будинків. Чоловік худорлявої тілобудови, за розповідями місцевих жителів, був ліквідований українськими захисниками, коли намагався кинути в них гранату.

Сусіди попросили наших хлопців допомогти винести тіло окупанта з хати. Двоє місцевих тим часом на тачанці тягнули нашвидкуруч збиту домовину. На шевроні військового напис “Инстербурская бригада”. Ідентифікувати окупанта нам не вдалося: у папірцях були лише помітки з шифром “Л7398”.

– Вони навіть своїх за людей не вважають. Це тупо шматок м’яса із порядковим номером, – вирвалось із вуст нашого бойового медика.

На фото: Двоє жителів Нової Гусарівки везуть труну, щоб поховати вбитого російського терориста.

“Виїхати звідси не мав за що”

Хутір Володимирівка – один із небагатьох населених пунктів, які були під окупацією, але сильно не постраждали від рук росіян. Місцеві кажуть, що село їм просто не було цікаве: на весь хутір лише вісім хатин, жодної інфраструктури тут немає.

– Я з сім’єю жив у Куп’янську вісім років, – розповідає чоловік, на ім’я Максим. Йому приблизно 40 років. До колони наших військових він приїхав на велосипеді “Аист”, щоби запитати, яких продуктів потребують українські солдати. – У мене там житло було, робота. Коли почалася війна, кинув усе й поїхав із дружиною і півторарічним сином до старенької мами сюди, на хутір. 23-го лютого отримав аванс – 2500 гривень. Саме виписалися з лікарні після ковіду. Закупили ліків у аптеці – і все, грошей нема… Тому, щоб утікати звідси десь на захід України, не було грошей.

Піврічна окупація села була для мирних мешканців дуже складною, навіть попри те, що тут активних бойових дій не відбувалося.

– Самі якось крутилися. Сусід Сєрьога взагалі два місяці не виїжджав, – каже Максим. – У нього є трактор. Він то сіно людям покосить, то городи прокультивує. Слава Богу, нас не чіпали і не забирали нічого. Ні вбивств, ні насильства у нас не було. Бо москалі якось низом нас обійшли. Лише одного дня нам повідомили, що ми вже підконтрольні Росії, більше не приходили.

Чоловік пропонує нашим хлопцям воду й свіжоспечений домашній хліб. Ми не відмовляємося і починаємо шукати солодощі для маленького Максимового сина. З продуктами у селі сутужно, тому даємо чоловікові ще кілька банок тушкованки й армійські сухпайки.

Запитуємо, де брали товари протягом окупації. Чоловік відповів, що магазини не працювали, а торгували в хуторі лише з лотків.
– Хто з жителів місцевих сіл більш хоробрий, їздив у бік Росії, скуповувався і тут перепродував. Допомагали нам і волонтери. Але були й такі, що допомогою і приторговували, – розповів чоловік.

Ті, хто хотів покинути окуповану територію, могли це зробити за гроші, розповідає Максим.

“Хтось брав 400 доларів, чув ще про 5000 і 8000 гривень. Але й не всіх випускали. Я вивозив із Старовірівки тітку і пацана 30 років. Тітку відпустили, а хлопця ні”, – додав він.

“Коли прийшли москалі, сховав машину, щоб не забрали”

Менш ніж за годину Максим повернувся до нас на “ладі-дванадцятці”. Познайомив із маленьким сином і запросив до обіду. У багажнику автівки нас чекали три літри смачного супу, три величезні домашні хлібини, шість трилітрових банок компоту, оладки, сир і сало.

“Хлопці, вибачайте, що так мало… Дуже поспішав вас застати, зібрав усе, що було готове на кухні”, – сказав чоловік.
Нам стало дещо ніяково, але, подякувавши, взялись до їжі.

На фото: Житель Харківщини Максим із домашніми стравами зустрічає українських солдатів.

“Оце приходили до нас три дні тому троє російських солдатів. Відстали від своєї колони, коли ті почали тікати через український контрнаступ. За спиною в них автомати, кулемети. Кажуть: гроші є, їсти є що, тільки підвези нас до найближчого російського блокпоста. Ходили селами, десь у посадці переночували і пішли шукати машину. Ми їх прогнали. Тільки потім дивились у бінокль, щоб побачити, куди пішли.

На нашій вулиці лише три хати. У кожному подвір’ї – по машині. У двох сусідів автівки не на ходу, та й пального немає. Моя ж машина їздить. На початку війни я її загородив та заховав. Добре, що москалі не помітили її та пішли десь у бік Гуслинки. Учора наша армія приїхала в село, і я сказав: “Ну все, слава Богу. Тепер можна машину відкривати.

У нашому селі є територія, гектарів зо десять, з “електропастухом”, там корови пасуться. Хотілося, щоб росіяни саме там заблукали. Було б там хоча б 380 вольтів напруги, щоб вони там “попаслися”! – жартує Максим.

“Росіяни на блокпостах ножем тикали й погрожували”

Жителі визволених сіл Харківщини не приховують радості від новин про швидке звільнення територій від російських загарбників.

“Вони говорили, що на початку вересня відбудеться референдум, видадуть нам нові паспорти. Потім МРЕВ почне працювати й видаватимуть водійські посвідчення нового зразка. Тобто, хотіли зробити все, як було у Сватовому (містечко на сусідній Луганщині, – ред.). Але, на щастя, не вийшло”, – розповів місцевий житель Володимир.

“Я на хутори возив людям балони з газом, – продовжує Максим. – У свою “ладу” вантажив і їхав у Сватове по газ, бо ж тут сіл газифікованих немає. На блокпостах у Сватовому в мене росіяни ножем тикали, а коли на блокпосту я заглух, вони кричали: “Зараз ми тебе з автомата заведемо”.

“У Базаліївці росіяни заборонили людям у печах топити, щоб диму не було. Там люди по три дні сиділи на сухпайках, бо по газ ніхто не їздив. Якщо і був десь 30-літровий балон на продаж, то за дві тисячі гривень. Я зі Сватового возив за 800 гривень”, – додав Максим.

Місцеві кажуть, що проросійські настрої в частини людей навіть після того, що війська країни-агресора наробили на Харківщині, досі панують.

“Ось у нашому селі нема нікого, хто б підтримував Росію. А у Новомиколаївці, кажуть, ледь не 50 відсотків. Наша голова сільради не хотіла з росіянами співпрацювати до останнього. Вони тричі приїжджали до неї, але вона відмовлялася. На четвертий раз привезли гуманітарку. То вона відкрила сільраду і роздала людям. Сказала, що попросили, і більше нічого”, – розповів місцевий житель.

691