У французькому Ліоні вшанували жертв Голодомору

Більше сотні людей прийшли вшанувати пам’ять жертв Голодомору у французькому Ліоні. На площі Понсе, у центрі міста, біля Меморіалу жертвам геноцидів, запалили свічки, щоб пом’янути загиблих у Голодоморі.

На заході були присутні Соня Здоровцоф, заступниця мера Ліона з питань міжнародних відносин, співпраці і солідарності та представники консульств Польщі, Литви та Естонії. До слова, заступниця мера Ліона Соня Здоровцоф має українське походження, її сім’я походить із Артемівки.

Участь у вшануванні взяв також український хор Ліона «Дударик». На заході були присутні численні українські біженці, які знайшли прихисток у Франції, зокрема у Ліоні, після того як Росія почала повномасштабну війну проти України. На акції пом’янули також загиблих українців у війні з РФ. У виступі організатори заходу навели паралелі між Геноцидом 1932-33 та геноцидною політикою Москви у нинішній війні.

Фото Миколи Кюзена

Під час урочистостей президент асоціації «Комітет Україна 33» Микола Кюзен виголосив звернення, у якому провів паралелі між геноцидом, влаштованим Йосифом Сталіним у 1932-33 роках та війною на знищення, яку оголосила Україні сучасна Росія.

Публікуємо звернення повністю:

«Пані заступнице мера Ліона, пане Віце-консуле Республіки Польща, пані та панове, консульські представники, шановний Отче, дорогі друзі.

Сьогодні ми вшановуємо 90-ті роковини Голодомору – геноциду українського народу. Голодомор, який був організований Йосипом Сталіним та його оточенням у 1932-33 роках з метою зламати український націю.

26 листопада 2022 року – це, звісно, день пам’яті, день вшанування, але це також день гніву і рішучості. Але це не даремна та сліпа злість, а гнів праведний, керований непохитною рішучістю зробити все, щоб світ почув, що український народ у 2022 році, як і в 1932 році, не здасться і буде боротися до кінця за свою землю, свою свободу і свою культуру. Так, цей день – день гніву і рішучості, бо сьогодні, як і 90 років тому, орди солдатів, відправлені Кремлем, прийшли поширювати отруту геноциду і знищення на українській землі.

Коли я бачу, що вже 9 місяців страждають українці, чоловіки, жінки, діти, люди похилого віку – бомбардування за бомбардуванням, різанина за різаниною, мене охоплює глибоке відчуття невдачі та обурення. Я нічого не можу вдіяти, окрім як просити прощення. Прощення перед пам’яттю 7 мільйонів українців принесених у 1932-33 роках у жертву на вівтар манії величі тирана Сталіна.

Прощення також у всіх їхніх нащадків, яких у наступні десятиліття відправляли до в’язниць, ГУЛАГів, психіатричних лікарень, аж до визволення у 1991 році. Прощення за кожного закатованого мирного жителя, підірваного у мить, коли йшов по хліб чи воду, кожної жінки, дівчини, зґвалтованої групою у темних підвалах, кожного розстріляного українського солдата, чи похованого під тоннами бомб або приреченого на смерть, як тварина у російських фільтраційних таборах у цій расистській та колоніальній війні, яку Москва почала 24 лютого цього року.

Так, я прошу вибачення, бо ми всі їх підвели, чи то в Україні, чи то в діаспорі, у тому, щоб розповісти про Голодомор і досягти його визнання тим, чим він був насправді у свій час – умисним злочином зі знищення цілого народу, геноцидом. Ми також не змогли захистити майбутні покоління України, які мають знову зіткнутися з цим жахіттям у 21 столітті.

Виступати за визнання геноциду та його засудження – це найкращий спосіб уникнути його повторення. Зрештою, саме у цьому полягає сутність Конвенції 1948 року. Але слід сказати, що у випадку з Україною цього не було дотримано.
Відзначивши цю невдачу, я добре розумію, що вона була практично вирішеною з часу вчинення злочину у 1932 році. Це стало офіційним свідомим вибором, зробленим усіма канцеляріями, які часто були в курсі того, що насправді відбувалося в Україні – не вживати заходів, не реагувати або реагувати надто мляво і запізніло на заклики про допомогу з боку вмираючого українського населення. Тоді ж були звернення до Ліги Націй, Червоного Хреста та Ватикану. Сміливі журналісти, такі як Малкольм Маггерідж, Гарет Джонс і Гаррі Ленг вирішили стати свідками злочину і їхати шукати правду на місці, часто ризикуючи власним життям.

З цим нічого не можна було вдіяти, адже в умовах економічної стагнації та виникнення загроз – в Німеччині та інших країнах – сталінський СРСР виявився дуже привабливим союзником, навіть при тому, що він був збудований на величезній купі трупів. Сам Сталін два роки поспіль був обраний «Людиною року» журналом Time, а в Ліоні такий собі Едуард Ерріо вирішив питання для французької громадської думки простим і відомим «знизуванням плечима». Кінець історії.

У наступні десятиліття, навіть після ухвалення Конвенції 1948 року, всі можливі правові, політичні, моральні перепони були створені на шляху терплячого творення української пам’яті про Голодомор. Насамперед, важливо було не образити переможця Сталінграду, не образити країну будівництва «нової людини»!

Ця відмова – не стільки невизнання Голодомору як злочину, як геноциду, а скоріше той факт, що вони завжди відмовлялися від простої ідеї поставити це питання, незважаючи на те, що були докази, ця вперта відмова, безсумнівно, стала важкою моральною провиною. І ми всі сьогодні розплачуємося за наслідки цієї моральної помилки. А українці більше за інших, як ви вже зрозуміли.

З боку Росії останніми роками і місяцями не бракувало попереджувальних знаків, ненависницькі і безпідставні заяви на адресу Заходу і українців, заангажовані аргументи, спрямовані на заперечення існування українського народу, його прогресуючу дегуманізацію шляхом анафем на адресу нібито «нацистів».

Навіть після початку війни на знищення 24 лютого збільшилися чіткі та однозначні прояви геноцидної мотивації цієї «спецоперації»: наприклад, стаття Тімофєя Сєргєйцева, опублікована на початку квітня виданням РІА «Новости» під назвою «Що Росії робити з Україною», яку історик Тімоті Снайдер назвав одним з найбільш відверто геноцидних документів, які він коли-небудь бачив. На основі цієї заяви, дослідник Голокосту Євген Фінкель також заявив, що існує сукупність доказів, які підтверджують реальність геноцидної політики Путіна проти українського народу.
А як щодо божевільної заяви, оприлюдненої колишнім російським президентом Медведєвим 7 червня? «Українці – сволота і дегенерати. Допоки я живий, я зроблю все, щоб вони зникли».

Так, для реалізації цієї політики геноциду 2.0 під прицілом телекамер всього світу Путін відправив своїх солдатів, найманців і зеків в Україну вбивати, грабувати до останньої ложки, ґвалтувати і спалювати все живе, все, що проявляє українськість. Буча, Бородянка, Маріуполь та багато інших міст і сіл від цього мають шрами. Лише у Київській області з масових поховань та безіменних могил було ексґумовано майже 1 300 тіл цивільних та військових. Щодо Маріуполя, то супутникові знімки свідчать про те, що кількість жертв при руйнуванні міста буде обчислюватися десятками тисяч.

Путінська Росія намагалася заморити голодом нужденні країни, організувавши блокаду українських зернових портів. Зараз вона намагається змусити українців буквально замерзнути від холоду, позбавивши їх води, газу та електроенергії.
Але що за цей час зробив вільний світ? З початку війни ми стали свідками безпрецедентного руху солідарності. Пересічні громадяни, об’єднання, міста – і Ліон, безумовно, є одним з них – регіони і навіть цілі країни (передусім маю на увазі польських сусідів і країни Балтії, невеликі за розміром, але безмежні у своїй мужності) мобілізувалися, щоб допомогти постраждалому українському народу та біженцям. І навіть зброю врешті-решт надіслали. Краще пізно, ніж ніколи, адже її чекали ще з 2014 року…

Однак, сьогодні очевидно, що повітряний простір України все ще не закритий. Населення вже кілька місяців живе під пульсуючими звуками сирен та гуркотом бомб. Європейському парламенту і НАТО знадобилося 9 місяців, щоб нарешті визнати Російську Федерацію державою-спонсором тероризму. ООН зараз паралізована правом вето ядерної держави, яка поза законом, яка використовує і зловживає цією збоченою загрозою.

Протягом певного часу ми чули наполегливі заклики окремих політичних лідерів, не всі з яких при владі, організовувати припинення вогню та вимагати неприйнятних поступок з боку України, завжди з метою не образити господаря Кремля. Ці люди абсолютно не праві. Вести переговори з Путіним зараз було б не більш прийнятно і морально, ніж з Гітлером під час Другої світової війни. Західні союзники покинули Україну в 1921 році, після першого періоду її незалежності, яку потім більшовики втопили в крові. Україна була кинута напризволяще, як і була кинути напризволяще під час Голодомору.

Нарешті, Будапештський меморандум, підписаний у 1994 році, не був дотриманий, навіть коли з’явилася необхідність виконати взяті на себе зобов’язання. Настав час, щоб «велика політика», транснаціональна політика, яка укладає і гарантує договори, взяла на себе всю повноту відповідальності і діяла радикально, щоб зупинити різанину.

Саме такий зміст мала остання спільна заява форуму «Вільна Росія» та Громадянської кампанії «Європейська Білорусь». Цитую: «Час для переговорів і спроб умиротворення диктатора Путіна закінчився. Необхідно діяти рішуче і надати Україні засоби для негайного припинення цього нового геноциду». Зараз українці борються не лише за свою свободу та пам’ять жертв Голодомору, але й за мир та безпеку у світі. Їм лише потрібно, щоб міжнародна спільнота показала себе на висоті та була гідною всіх тих жертв, які українці принесли. Не забуваймо про це!
Дякую усім!».