«Найстрашніше, коли скидали бомби на Чернігів»

Тисячі українців стали вимушеними переселенцями через цинічний напад Росії на нашу державу. Проте ані жорстокі атаки, ані погрози з Кремля не зламають наш народ. Яскравим доказом цього є історія Надії Майстренко – власниці nail-салону, яка у час війни переїхала з Чернігівщини до Львова.

У рамках проекту «Свої» на «24 каналі» Надія розповіла історію про евакуацію й початок власної справи у зовсім незнайомому для себе місті. ZAXID.NET передруковує цей текст.

Ми зустрілися з Надією у її власному салоні у Львові. Не так давно він відкрив свої двері для відвідувачів. Тут – затишна кімната з професійним обладнанням та легкий аромат кави.

«Було страшно… До нас заїжджали російські танки»

Мабуть, спогади про 24 лютого у нас вже як відбитки пальця: кожен українець по-різному зустрів цей день та дізнався про повномасштабний напад Росії. Якою цю дату пам’ятаєте ви?

Ви знаєте, хтось у деталях пам’ятає, а я не можу до кінця згадати, як це все відбувалось 24 лютого. Якось наче в тумані… Мені точно подзвонили брат і мама, запитали, як ми, сказали, що почалась повномасштабна війна. Одразу клієнти почали телефонувати і скасовувати записи на манікюр та педикюр. Було страшно… На роботу, звісно, я вже не пішла. Тоді до нас почали заїжджати російські танки.

Надія Майстренко до повномасштабного нападу жила з чоловіком і двома дітьми у місті Мена, що в центральній частині Чернігівської області. До кордону з Росією – трішки більше 200 кілометрів.

Ті російські танки покружляли, трохи побули в місті і взяли курс на ближні села, щоб перейти через Десну (і проторувати шлях до Києва, – 24 канал). Але наші ЗСУ їм завадили це зробити, зруйнувавши головний міст.

Було дуже страшно. Чоловік ввечері сказав, що нам краще їхати до його мами. Наша квартира розташована на останньому поверсі 5-поверхівки, це було небезпечно. Тому треба було втікати. Так ми і оселились у приватному секторі Мени. У мами чоловіка і погріб є, і будинок нижчий, тож там було безпечніше. Ми і цуцика з собою забрали. Тільки тривога – я кричу: «Всі ховаємось!». Собаку схопили, а воно таке бідне сиділо, перелякане, не розуміючи, чого це його притягнули в той погріб. Вночі теж прокидались, бігали в укриття.

Так і жили в будинку разом. Тільки на другий день приїхали в квартиру, щоб взяти більше речей. Ми ще тоді розуміли, що будемо жити деякий час у приватному секторі міста.

Чернігівщина – одна з перших областей, на яку росіяни пішли наступом та окупували. Якими для вас були ці події?

Ворожі танки проїжджали через місто. Чесно кажучи, я рідко виходила в той час із дому, ми намагались не висовуватись. Тож я й не бачила їх, але мій чоловік бачив. Він навіть зняв їх на камеру. Я бачила танки Росії на відео, але не наживо. Зараз, коли я приїжджала додому, бачила сліди від техніки на асфальті. Було моторошно. Я знаю, що росіян ніхто не чіпав у місті, до них не говорили. Вони якось покружляли в нас і все.

У нас не блокували зв’язок, тож ми українські новини дивились. Загалом було важко. Наші мости перебили, певний час не можна було завезти продукти у місто, ми опинились в окупації, в такому кільці. Згодом прилавки магазинів стали порожніми, але зв’язок не зникав.

Як місто жило без їжі? Люди якось гуртувались, щоб вижити, чи покидали Мену?

Ніхто не покидав місто, принаймні я не бачила таких. У нас є фермери, які почали розвозити безплатно молоко та хліб. Вони просто роздавали людям продукти. Та й місто маленьке, у кожного була їжа. Просто в магазини довго нічого не завозили. А потім підприємці знайшли якийсь вихід і почали доставляти продукти.

Чимало волонтерів рятували Київщину та Харківщину, підвозили людям продукти. У вас теж так було?

За волонтерів нічого не можу сказати, я з ними не стикалась. Але наші жінки тушонки робили. У Березному є м’ясокомбінат, з якого почали віддавати продукцію. Наші місцеві жительки у школах готували ці тушонки, але куди далі їх відправляли – чи військовим, чи цивільним – чесно кажучи, не знаю. Але точно на добру справу. В один час люди навіть одяг зносили.

«Найстрашніше, коли росіяни почали на Чернігів бомби скидати»

Складно уявити, як це – перебувати в окупації ворога. Що вам було найстрашнішим у ці перші дні повномасштабної війни?

Найстрашніше, коли вони почали на Чернігів бомби скидати. Над нашим містом літали воєнні літаки. І ти лежиш, не знаєш, куди та бомба впаде: чи на нас, чи десь далі, в Чернігові. Було страшно. Нашому місту пощастило, туди снаряди не скидали.

Цей гул літака вже, мабуть, ні з чим не переплутаєш…

Так. Ще й цей дим і хмари, нічого не видно, навіть не знаєш, де той бомбардувальник. І ми не знали, чи це наші літаки, чи ворожі. Якщо він летів і обертався в сторону обласного центра, то було зрозуміло, що це російські. У той день у Чернігові були вибухи.

«Росіяни застрелили дівчинку і дві сім’ї, які хотіли евакуюватися»

У мене була клієнтка, яка десь півроку тому виїхала з Мени до Чернігова, вона статті пише. Вона описувала все, і це просто жахіття. Неможливо передати, що люди пережили у самому Чернігові. Там бомби скидали дуже великі. На фотографіях було видно, як снаряд впав на стадіон, то вирва така велика, що його рознесло.

Історій страшних дуже багато на Чернігівщині. У нас дівчинку застрелили. А також дві сім’ї, які хотіли евакуюватись, – їх убили. Тільки жіночка одна залишилась жива. І це так болить: то дитя хотіло врятуватись, з батьком і матір’ю… Я просто не розумію, як можна стріляти в дітей, у беззбройних. Вони ж мирні люди, вони нічого їм не зробили! Це просто страшно, на які звірства вони (росіяни, – 24 канал) йдуть.

«Я приїхала до Львова, і вже тут почула, як летить ракета»

В який момент ви вирішили евакуюватись?

Коли почалась повномасштабна війна, у мене старша донька Віка вже навчалась у Львові, планувала вступати у ВНЗ, тому вона залишилась сама. Тренери і вчителі, я їм безмежно вдячна, допомагали їй. У мене тоді роботи поменшало, що було ще однією причиною. Але насправді я не могла лишити дитину без вищої освіти, та ще й у Львові саму. Тому я вирішила їхати до неї, щоб вона мала змогу вступити в університет. Забирати її додому не було виходом: невідомо як їхати, а потім назад везти дитину – цього не хотілось. Тут, у Львові, у неї вже життя, треба було підтримати її.

Я чоловіку сказала, що буду їхати. Ми все обговорили і він підтримав мене. Так я й приїхала у березні до Львова. І на другий день після приїзду, коли я добиралась на роботу, був перший приліт ракети у місто.

То вийшло, що у Львові ви ще більше відчули, що таке війна?

Так, тут я почула, як летить ця ракета. Звук страшний, цей свист… Я довго не могла оговтатись. Наша помилка у тому, що ми бігаємо, а треба ховатись в укриття, бо ж може і друга ракета летіти. І невідомо, де вона приземлиться. А ми біжимо і дивимось, де ж та ракета летить (сміється). А коли ти це вже переосмислюєш, то з’являється тривога всередині, ти падаєш на коліна і молишся, щоб нічого не прилетіло тобі у двір. Вдома я цього не бачила і не чула: у нас не стріляли так, в нашому місті було тихо, тільки Чернігів обстрілювали дуже.

Як вам вдалось евакуюватись до Львова? У той час Чернігівська область була в окупації.

Менше місяця було з дня, коли війна почалась. Через Чернігів не можна було їхати, треба було велике коло в об’їзд робити. Щоб ви розуміли: нам до Чернігова у мирний час – 3 години машиною, а тоді ми добирались зо 5 годин. І то, можна сказати, що нам пощастило, ми якось по прямій виїхали.

Чесно кажучи, було дуже лячно. Особливо, коли я побачила ті пошкоджені будинки. Ми їхали через Короп, там йшли бої в деяких районах, то розбита техніка росіян стояла. Приємного мало. Ми дізнавались, які є маршрути. Знайшли, що автобус з Коропа мав їхати. Так і наважилась. Але тоді я побоялась їхати з молодшим сином Юрою, не знала, якою буде дорога. Я просто не могла ризикувати його життям, і три місяці жила без нього, це було дуже складно. Загалом доїхала до Львова нормально.

Було щось таке, що вас здивувало у Львові, можливо, у побуті чи в комендантській годині?

Був такий випадок на вокзалі: я розмовляла телефоном зі свекрухою і якась бабуся налякано закричала, щоб усі відійшли від вікна. Я тоді так злякалась. А та жінка, мабуть, була переселенкою, може, вона налякалась чогось.

І в нас досі вимикають у місті світло. А сюди я приїхала: у Львові люди допізна можуть не вимикати електрику. В нас інакше. І дуже обурювало, коли люди у Мені цього не робили, бо як так можна наражати і себе, і всіх на небезпеку? Крім цього, було дивно, бо в нас не їздять машини, коли стемніє. Ну і всі намагаються вимикати світло, не привертати увагу.

«Пів-Чернігова – це просто жахіття: там все побите, людей мало»

Ви вже після деокупації побували у своєму місті. Наскільки воно змінилось, поки вас не було там?

Коли я приїжджала не в своє місто, а в Чернігів, де відбувались бої, то можу сказати, що півміста – це просто жахіття. Ми часто раніше приїжджали туди. І коли ти бачиш, як люди там будували щось, облаштовували, а тепер все побито – це так страшно. А чи відновиться воно зараз – я не знаю, бо приїжджала якраз після звільнення Чернігівщини, то місто було побите, людей мало. Але подруга розповідає, що помалу все відновлюється, жителі повертаються до своїх домівок, вона вже працює. Наче життя поволі налагоджується.

Мости зробили. На початку війни ЗСУ їх зруйнували, щоб росіяни не могли піти на Київ. Зруйнували головний міст, але не знаю, чи його вже відбудували. Ми якось в об’їзд їхали, точно іншими шляхами, не так, як раніше. То навіть не бачила, що з тим мостом зараз. Люди зводили будинки, а їх зараз нема… Я забрала сина 3 місяці тому. І вже стало спокійніше на серці.

«Нашу мову не можна знищувати, її треба знати. З неї починається народ»

Ви вже облаштувались у Львові? Є відчуття, що ви вдома?

Коли приїхала до Львова, то одразу зустріла хороших людей. Я і роботу знайшла ще перед виїздом. Тоді домовилась з однією дівчиною з салону, і вона зі мною так спілкувалась, наче я її знаю вже 100 років. Ми в дуже хороших стосунках з нею залишились і досі. Згодом я знайшла ще одну роботу. І в цьому салоні краси теж з розумінням віднеслись, по можливості мені знаходили клієнтів, бо знали, що потрібні кошти.

А ще мені дуже легко тут, бо я чую українську, свою мову. Мені, наприклад, рідною мовою говорити легше. Так, у нас був суржик, але мені подобається, що тут говорять чисто українською. Я вже звикла до міста. Мені тут комфортно, дуже подобається.

Ви згадали про українську мову. Часто у мережі пишуть, що порушувати мовне питання в Україні та закликати земляків відмовлятись від російської – не на часі, адже досі йде війна і, мовляв, є більш нагальні питання. А як ви вважаєте?

Це наша рідна мова. Зараз такий час, який дає можливість показати людям, що українська – не якесь «село», а рівня. Я навчалась у Харкові колись, і тоді часто чула насмішки з моїх слів, чисто українських. А в нас тоді узагалі навчався хлопець, українець, який не розумів української, от зовсім. Я так дивувалась, як можна жити тут і не розуміти своєї державної мови (сміється). Ми не тільки повинні знати українську мову, але й поважати її, показувати іншим людям, що це – окрема і самобутня мова, вона чиста і гарна.

Я вас розумію. Навчаючись в університеті у Львові, у нас теж була ця хвиля, що говорити українською чомусь непрестижно.

Був час, що я соромилась своєї мови, але не переходила на російську. Як розмовляю, так і розмовляю. А якщо комусь не подобається, може не спілкуватись зі мною взагалі. Нашу мову не можна знищувати, її треба знати, бо з цього починається наш народ.

До вас львів’яни зараз приходять на записи. Вони якось звертають увагу на вашу мову?

Їм подобається (сміється). У мене є цей суржик, але ніхто не робить зауваження, що якось розмовляю неправильно, не виправляють. Я насправді сама себе намагаюсь виправляти. Від суржику не позбутись за півроку, це надто мало часу, але намагаюсь чистіше говорити українською.

«Назбирала 600 доларів, з якими й приїхала у Львів і відкрила бізнес»

У вас вже власна справа – затишний nail-салон у ближньому центрі Львова. Як вам це вдалось?

Я спершу працювала у двох салонах майстринею манікюру та педикюру, згодом намагалась орендувати собі робоче місце, але коли ти маєш вдома все обладнання, дуже важко так працювати. Це більше для дівчаток, які тільки починають і ще не придбали всього необхідного для роботи. А я вже вдома працювала багато років сама на себе, тому було складно, що наді мною ще є людина, яка, як-не-як, але керує. А потім я вирішила шукати своє приміщення, і так потрохи відмовлялась від змін, але ще бігала до двох салонів на роботу.

А з чого почала? Я просто знайшла дівчинку, яка мені створила Instagram-сторінку. І це був правильний старт. Потім профінансувала рекламу. Згодом чоловік мені передав все обладнання, і я почала працювати.

Я можу дати пораду усім: якщо ви приїжджаєте з іншого міста, та ще й маленького, потрібно зрозуміти, як живе мегаполіс. Треба попрацювати в салоні і придивитись. Бо без цього буде ще складніше, ти ж не знаєш, як тут усе влаштовано.

Отже, розібралась я з Instagram. Спершу боялась, фотографувала все. Але мене ця дівчинка дуже підтримала, вона повторювала: «У вас все вдасться». Я вже маю 600 підписників за 5 місяців. І до того ж я не зразу відкрила свій кабінет. Спочатку я від одного салону відмовилась, потім – від іншого. І вже тепер працюю тут, у себе, на місці.

Я все через інтернет шукала. І якось все швидко знайшлось. І головне – ця кімнатка маленька, але вона була одна вільна. Я зателефонувала власнику, домовилась, щоб він приїхав якнайшвидше, аби почати працювати в сезон.

Ви загалом відкривали свою справу з 600 доларами?

Так (сміється). 600 доларів. Ми вдома дбали про те, щоб їхати на відпочинок, ремонт робили, тож я ніколи не відкладала гроші, щоб вони просто лежали. Ми ще до пандемії поїхали з чоловіком у Єгипет. А цю суму я накопичила, щоб наступного разу поїхати з дітьми, щоб вони теж побачили цих красивих рибок. І ось так назбирала ці 600 доларів, з якими й приїхала у Львів. З цієї суми я віддала 450 доларів на старт: на сторінку в Instagram, на оренду.

Не було страшно більшу частину суми віддавати на бізнес?

Навіть дуже. Ще й оренда житла. Це на початку, як тільки приїхала до Львова, виділяла на харчування з донькою 50 гривень на добу. До роботи 40 хвилин я ходила пішки, бо не могла собі дозволити їздити на дві роботи, це великі гроші на місяць. Інший салон за 1,5 години від мене, то вже туди довелось їздити.

Важко, бо ти не знаєш, що буде далі. У мене насправді була і є велика підтримка: чоловік, діти і подруги з Чернігівщини. Я плакала, а вони мені казали: «Потерпи, не може бути такого, що в тебе нічого не вийде». Особливо моя донька Віка мене підтримувала, давала поради і сили не опускати руки. Дівчата теж допомагали у салонах, де я працювала. За цю підтримку усім дуже дякую. З такою опорою я йшла вперед.

Я вже тут живу, як у себе вдома, маю змогу розвиватись, навчатись. Люди тут дуже приємні, місто красиве. Надіюсь, все буде добре. Тут відчувається патріотизм дуже. Та й в манікюрі пішла ця хвиля: приходили дівчата і просили зробити манікюр з прапором чи в блакитно-жовтих кольорах. Я більше вдома малювала різні орнаменти, у Львові ж надають перевагу класиці.

«Якби я оглядалась назад, було б гірше»

Ви вже облаштувались тут, почали все з нуля. А що б сказали тим, хто боїться наважитись на евакуацію і щодня ризикує своїм життям?

Не треба боятись. Знаєте, якби я оглядалась назад, то було б гірше. Треба йти тільки вперед, хоч і маленькими кроками. Плакати в подушку, як я це робила, але йти і робити щось. Сьогодні не вдалось, але завтра це може статись!

Я взагалі не вірю, що людина, яка щось робить, нічого не досягне. Я знала тих, хто за одне брались, за інше, третє, але знайшли те, що вміють добре. Вони знайшли справу до душі. Але на шляху до цього вони багато працювали і помилялись, не без цього, інколи втрачали гроші, але все ж ішли вперед. І навіть у часи розчарувань було добре. Нам треба звикати до реалій. Якщо ми впадемо, то втратимо себе.

Я знайшла справу свого життя, люблю свою роботу. Коли залишилась у перші дні війни без неї, то не могла знайти собі місця. Мені важливо розвиватись. Я дуже часто ходжу на курси, вдома багато разів підвищувала свою кваліфікацію. Інакше нічого не буде, якщо сидіти на місці і думати, що ти супермайстер, одягнути корону – так діла не буде. Треба завжди працювати над собою.

«Залишатися на окупованих територіях небезпечно, ще й з дітьми»

Та чимало людей бояться, що евакуація – поїздка в нікуди, мовляв, ніхто їх ніде не чекає, ніхто не допоможе. Що б ви їм могли сказати, як переселенка, яка вже через це пройшла?

Це не так, тут підтримують. Є багато історій, коли люди безкоштовно віддають свої домівки, самі інколи оселяються на дачах, але селять українців, що тільки приїхали, і допомагають всіляко. Я й на собі це відчула, як підтримують у Львові. Залишатись там дуже небезпечно, ще й якщо з дітьми… Треба їхати, хтось та й допоможе, бо світ не без добрих людей. І все буде добре.

Але треба розуміти, що і самому щось варто робити, а не надіятись на когось. Якщо ми будемо тільки чекати допомоги, це неправильно. Треба працювати, також допомагати людям і Україні, і все буде добре. Разом будувати економіку, разом відбудовувати, все разом. Тому не варто падати духом, складати руки і чекати чогось, а працювати. Це буде корисно і для себе, бо будуть знайомства, спілкування.

І не може такого бути, що тільки погані люди траплятимуться на шляху, куди б ви не евакуювались. Мені тільки хороші траплялись, допомагали, підтримували (усміхається).

Дякую вам за таку щиру і натхненну бесіду. І завершити хочу досить банальним, але важливим питанням. Що ви зробите зразу після перемоги?

Я навіть не знаю (задумалась). Перемога принесе в душі якесь полегшення. Хочеться, щоб все це якнайшвидше закінчилося, щоб менше жертв було, цілі міста не руйнувались. Мені це важливіше, а що ми будемо робити – мріяти, розвиватись, жити далі. Ви знаєте, на цій війні Росія втрачає якихось нездар, а ми – найкращих! За це болить.

І мені шкода тих людей, які досі думають, що матеріальне важливе. Але важливіше життя близьких і рідних. Так, мені потрібні доходи, робота, але не треба зациклюватись, а більше приділяти зараз час родині. Життя треба цінувати.

Відкрити власну справу – нелегка робота. А відкрити бізнес далеко від дому та намагатись у час війни не тільки прогодувати свою родину, але й зміцнити Україну та її економіку, – героїчно! Тож закликаємо підтримувати переселенців, які не очікують на допомогу, а будують своє майбутнє вже і зараз. А чи буде це добре слово, чи порада, або ж запис на манікюр чи горнятко кави у бістро – способів підтримати земляків, що вимушені були покинути свої домівки, чимало. Головне – не бути байдужими!