Переїзд дав поштовх втілити мрію

Христина і Петро Жукові – молоде подружжя. Вона зі Львова, він з Маріуполя. До війни вони щасливо жили в Приазов’ї, багато подорожували Україною і світом, планували втілювати власні стартапи. Коли почалася війна, вони, як і багато маріупольців, не вірили, що це зачепить їхнє місто настільки серйозно, і хотіли перечекати бомбардування. Та коли виїхати таки довелося, подружжя втратило все, що встигло нажити. Крім собаки – з ним і поїхали до Львова.

Однак цей переїзд дав поштовх до того, щоб реалізувати свою мрію, яку Петро і Христина давно плекали – виробляти авторські чаї Mounsea із сублімованих ягід і фруктів. Жукові зареєструвалися підприємцями, щоб працювати офіційно і вносити свою лепту у перемогу, а згодом і відбудову країни, зокрема свого Маріуполя.

«Всі втікали з міста, а ми рвалися у Маріуполь»

Молода пара має романтичну історію знайомства. Христина львів’янка, але довго у рідному місті не прожила – на закінчення навчання переїхала до Києва, потім деякий час жила у Вінниці, багато подорожувала. Одного разу вона приїхала у Маріуполь туристкою. Петра їй порекомендували спільні знайомі як місцевого, який може показати місто. Дівчина приїхала до Маріуполя і додому повернулася лише за своїми речима. Вона прожила в іншому кінці країни чотири роки.

Христина та Петро біля Азовського моря в Маріуполі (фото з архіву Жукових)

Ніч на 24 лютого молоде подружжя застало в потязі до Маріуполя.

«Ми поверталися з Барселони. Провідниця сказала, що почалася війна і ми їдемо лише до Волновахи, хоча потім з великими затримками таки доїхали до Маріуполя. Всі втікали з міста, а ми намагалися туди якось потрапити. В нас там пес і взагалі все життя. З вірою в ЗСУ ми в’їхали в Маріуполь. З усього заповненого вагону туди доїхали ми і ще один військовий», – згадує Христина.

Подружжя думало перечекати бомбардування міста, припускало, що воно буде нетривалим.

«Ми не планували виїжджати. Розуміли, що Маріуполь – найбільш обороноздатне місто і його захищають максимально професійні військові. Не з телевізійних лозунгів ми знали про “Aзoв” – в нас є знайомі серед них. Не вірили, що місто просто почнуть винищувати авіацією. Якби не оцей фактор, воно вистояло б і ми би протримались. Ми всі, сусіди, мешканці міста, були дуже згруповані, допомагали один одному, при цьому не вдавались до мародерства», – пояснює Петро Жуков.

Під загрозою смерті Христина та Петро майже три тижні жили у своїй квартирі біля центру міста, разом з сусідами готували на вулиці. Прильоти градів та авіабомб траплялися щораз то частіше і ближче до домівки. Виїхати їх змусили обстріли вже їхнього будинку, від якого спочатку завалилися кілька поверхів одного з під’їздів. А наступного дня у всій п’ятиповерхівці посипались вікна. Христина в той час була вдома, її врятувало те, що за пару хвилин до цього вона вийшла з кімнати в туалет.

«Коли зняли прапор, ми зрозуміли, що треба виїжджати»

Дві ночі подружжя перебуло у підвалі. А коли випала нагода приватним транспортом виїхати в дачний масив за місто, вони евакуювались туди разом із сусідами. З дому взяли тільки документи, весільний фотоальбом і всі запаси їжі, що залишалися. В той момент не думали про ноутбуки, техніку, якісь цінні речі. Потім з’ясувалось, що протягом місяця їхня квартира, як і весь будинок, згоріли повністю.

Маріупольська квартира Жукових після авіанальотів повністю згоріла (фото з архіву Жукових)

На дачах вистачало їжі і був зв’язок. Маріупольці розраховували, що зможуть протриматися близько місяця. Але потім з маяка зняли український прапор, а на блокпостах почались фільтрації і вони зрозуміли, що треба виїжджати.

«Конкретно в нас шансів не було: Христина україномовна, а в мене дуже характер такий, що я би не пройшов фільтрацію. Звичайно, водії вивозили приватним транспортом. Але їхньої допомоги більше потребували люди, які ще залишалися у Маріуполі. Їм це було потрібніше. Ми ж шукали можливості сісти на евакуаційні автобуси. За великі гроші нас вивезли до Бердянська і аж за 36 годин ми потрапили до Запоріжжя. Там вже нас нагодували, дали їжу для собаки. Питали чи щось треба, чи все гаразд. Волонтери дуже добре до нас ставилися, були уважні. З того моменту ми зрозуміли, що ми в Україні», – каже Петро.

«Від карпатських вершин до азовських глибин»

Вже у Львові подружжя вирішило, що настав саме той час, коли пора втілювати свої мрії. Христина стала майстринею татуювань, навчання якого пройшла раніше, але ніяк не могла зважитись набивати їх комусь. А Петро завжди хотів робити авторські чаї, хоча по роботі більше мав справу з кавою.

«Коли ми приїхали сюди, я працював над одним кавовим проектом. Але не встиг запустити в сезон, бо це мала бути холодна кава. До неї я замовляв сублімовані фрукти. І коли я їх спробував, зрозумів, що це саме те, що мені потрібно: точно передають смак, зберігають 95% корисних речовин. Я вирішив робити авторський чай, який можна пити вдома. Хотів зробити максимально корисно, зручно і вдало. Без консервантів і ароматизаторів», – пояснює бізнес-ідею Петро Жуков.

Крафтові чаї Mounsea роблять з сублімованих ягід і фруктів і фасують по одному пакетику (фото з Instagram бренду)

Його дружина додає, що вони відразу зареєструвалися як ФОП, щоб все було офіційно, сплачувати податки в бюджет і підтримувати економіку.

Свій бренд маріупольці назвали Mounsea і пояснюють концепцію так. «Гори – це місце, де я бувала щовихідних, коли жила у Львові. А море, це те, що бачив щодня Петро в Маріуполі. Ще 1,5 роки тому ми набили собі татуювання з горами і морем, задовго до того, як запустили стартап з чаями. Коли ми придумали назву бренду і логотип, зрозуміли, що воно було з нами набагато довше, ніж ми це уявляли», – каже Христина.

Татуювання з морем і горами, яке подружжя зробило собі одночасно (фото Жукових)

Петро пояснює, що це така спроба об’єднати Україну: «Мені не подобається, коли люди кажуть Західна і Східна Україна. Це розділяє. Насправді це одна країна. Наш слоган “Від карпатських вершин до азовських глибин” є спробою показати, що це все наше – єдине і дуже поруч».

Свої крафтові чаї стартапери відсилають військовим на фронт: там, в окопах, особливо зігріває імбирний. Планують відправляти на передову великі партії чаю, але поки бізнес тільки розкручується, потребують підтримки для закупівлі сировини. А паралельно готують ще один благодійний проект, з якого весь чистий прибуток переказуватимуть у фонди для допомоги тваринам або реабілітації поранених.

«В нас є купа ідей, але не всі вони наразі готові для реалізації. Зараз ми думаємо над розвитком бренду чаю. Хочемо запустити співпрацю з кав’ярнями. Планів багато, але насамперед чекаємо перемоги і повернення додому. Дуже хочемо зібрати всіх близьких за одним столом і нарешті видихнути», – підсумовує Петро.

Петро, Христина та їхній собака Ра (фото Жукових)

Матеріал створено в рамках проекту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).