«Життя коротке – треба робити, що хочеться»

У ніч проти 24 лютого життя мільйонів українців змінилося назавжди. Серед них і Олена Прусова, яка двічі втратила дім, тікаючи з Маріуполя, а згодом – з Миколаєва. Але наполегливість та допомога небайдужих українців допомогли їй з донькою не просто почати нове життя, але й здійснити мрію.

Тепер Олена – фотографиня і має можливість забезпечити себе з маленькою донькою. Більше про те, як їй вдалося втретє почати життя з чистого аркуша читайте у межах проекту «Свої» на «24 каналі». ZAXID.NET робить передрук тексту.

«Війна почалася по всій країні»: Олена двічі втратила дім через окупантів

Як для вас почалася війна?

Лютий у мене був дуже насичений подіями, тому я ніби випала з життя і навіть не чула всіх тих чуток про війну й про те, що вона починається. І вже о 5 годині 24 лютого я прокинулася від вибухів. Спочатку я не зрозуміла, що взагалі відбувається. Дитина спала, ми були лише удвох у квартирі. Раптом сигналізація на машині почала «кричати». Я вимкнула її раз, потім знову.

Коли ви почули вибухи, про що спершу подумали?

Я подумала, що це якісь навчання, чесно кажучи. А потім відчула страх, що починається щось серйозне. Тоді я зайшла в Telegram-канали й прочитала новини. Лише у той момент я зрозуміла, що почалася війна. Вона (війна – 24 канал) й була в Україні, але якось трішечки все затихло.

На жаль, Олена вже вдруге була змушена тікати від війни. Вперше це сталося у 2014 році, коли жінка виїжджала з Маріуполя. А вдруге – у 2022 році, коли евакуювалася з Миколаєва. Щоразу жінка була змушена переживати страх за своє життя та життя її дітей. Щоразу – переїзд і невідомість.

Я була налякана, що це відбувалося по всій країні. Тобто все вже дійшло до тої кризової точки, коли я зрозуміла, що треба кудись виїжджати.

«Дорога під вибухи і роботу ППО»: сім’я кілька днів їхала з Миколаєва у Львів

Саме тоді ви й вирішили евакуюватися?

Так. Якщо чесно, то ще у перший день повномасштабного вторгнення мій знайомий запропонував переїхати до нього у квартиру. Він живе у центрі Миколаєва, а ми – у Північному районі, до якого йде розвідний міст. Якби по ньому прилетіло, то ми б вже не виїхали нікуди. Тому 24 лютого ми поїхали до знайомого на квартиру, заселились і жили там з донькою десь до 7 березня.

А 7 березня ми зідзвонилися зі знайомою і вирішили виїжджати. Але знаєте, ми думали, що виїжджаємо на якийсь там тиждень-два і повернемося. Ми виїхали 8 березня – ось такий був подарунок. Ми дуже довго стояли у черзі на виїзд, бо треба було переїжджати Варварівський міст і їхати до Одеси.

Олена Прусова розповіла про виїзд з Миколаєва (фото 24 каналу)

Довго добиралися? Як минула дорога?

До Одеси ми їхали десь годин 6-7. Потім було трішечки легше, але це було з вибухами, під роботу ППО. Було і лячно, і незрозуміло. Взагалі ми вважали, що незабаром повернемося і все буде добре.

Знайомий живе у Львівській області, селище Монастирець. Тож після Одеси ми хотіли їхати туди. Але за перший день вдалося доїхати лише до Вінниці. Ми зупинилися там на ночівлю і виїхали зранку на наступний день. Ми хотіли чимшвидше доїхати до Львівщини. Тим паче, що всі ми були з дітьми.

Перші дні після прибуття ми спали більш менш спокійно. Бо, коли жили у Миколаєві, все гуркотіло. А тут ми якось так засинали спокійно, хоча всередині тривога все одно була.

«Була паніка, що це – наші останні дні»: про адаптацію на Львівщині

Ви довго звикали до нового міста?

Через тиждень ми більш-менш адаптувалися. Але після цього почалася якась паніка, що це наші останні дні. Розумієте, в останні дні перед від’їздом у Миколаєві продуктів вже не було, деякі аптеки працювали, але там були великі черги. І ми почали купувати їжу, бо боялися, що потім не зможемо собі це дозволити.

Деякі місцеві не розуміли нас. Здавалося б, ми приїхали – і треба гроші економити, а ми почали витрачати їх. Бо, знаєте, здавалося, що це останній день. І все може бути.

Через деякий час все налагодилося, ми спілкувалися з місцевими. Нас дуже класно прийняла та родина, яка прихистила нас. Вони навіть зараз з нами спілкуються, як наші батьки: запрошують у гості, на свята. Нам з ними дуже пощастило, ми були як одна сім’я.

За деякий час знайомий Олени запропонував їй із донькою переїхати ближче до Львова, у село Оброшине. Саме там і почалася нова сторінка її життя. Попри це донька Олена – 5-річна Улянка – дуже сумує за домом.

Улянко, хочеш повернутися додому?

Улянка: Так, ми кожного дня мріємо поїхати додому, але кожного дня розуміємо, що, можливо, вже й повертатися буде нікуди.

Так, там зараз небезпечно. Що з твоїм домом?

Улянка: У мій будинок прилетіло. У сусідній під’їзд. Там пошкодило дах і дві квартири. Але поки ще мій будинок цілий. І стоїть.

«Він казав: якщо не я, то хто»: про втрату чоловіка-військового

На жаль, у такий важкий час всі труднощі та перепони Олена була змушена долати фактично сама. Адже її чоловік-військовий загинув менш як рік тому. Він був підполковником. Руслан Прусов служив у 79-й окремій аеромобільній бригаді у Миколаєві.

У листопаді 2021 року він загинув, виконуючи свої бойові завдання. Це людина, яка навчила мене любити й відчувати красу цього життя. Я не шкодую, що хоч і мало, але я з ним була. У нас залишилась наша спільна донечка. Також від першого шлюбу я маю дорослого сина, Сашка.

Яким був ваш чоловік?

Він був патріотом своєї країни. Хоча він мав не українське коріння: мама – росіянка, а тато – татарин. Але він завжди говорив, що це все наша країна. Він воював, був навіть у донецькому аеропорту.

Коли я просила його не йти воювати, то він завжди казав: «Якщо я вас не буду захищати, хто захистить? Хто збереже нашу країну?». Тому він до останнього з ніжністю, з трепетом ставився до Батьківщини. Так і загинув з цим відчуттям.

«Життя дуже коротке»: про те, як наважилася здійснити свою мрію

Що ви відчували, починаючи все з нуля? Які б поради могли дати людині, яка втратила все?

Оленаа зізналася, що у такий важкий період у житті дуже важливо мати підтримку. Тією рятівною соломинкою та промінчиком сонця у темряві стала засновниця фонду «Інші» Софія Папірник. Дівчата потоваришували, і, зрештою, саме завдяки небайдужості Софії Олена знайшла себе на новому місці.

Дуже важливо мати підтримку. До прикладу, Софійка дуже нас змотивувала. Саме вона не дала нам впасти у депресію. По-друге, треба вірити в себе.

Буває такий період, коли ти відчуваєш, ніби заморозився. І ти не знаєш, що робити: чи працювати, чи сидіти вдома, чи виїжджати кудись, бо на життя треба чимось заробляти. Ще до війни я захоплювалася фотографією. І ось завдяки Софії, яка в мене повірила, ми почали з нею співпрацювати. Вона пропонувала мені якісь зйомки. Перша зйомка в нас проходила з Лілею, її коліжанкою, яка має приватний садочок. Я була фотографинею на їхньому заході.

Олена (перша ліворуч) та Софія (друга ліворуч) з подругами (фото надані Оленою 24 каналу)

Журналістам 24 каналу засновниця фонду «Інші» Софія Папірник зізналася, що реалізувати мрію Оленки було дуже легко.

Софіє, як ви потоваришували з Оленою?

Софія: Моє головне завдання було – дати їй та іншим переселенцям відчуття безпеки. І перших два чи три місяці моєю задачею було просто до них приїжджати. Я приїжджала, привозила із собою якісь книжки, ми святкували дні народження, формували довіру одне до одного. І з часом дівчата почали відкриватися. Оленка також. Вона почала розказувати про свої мрії. Пам’ятаю, як я подумала: «Боже, та то ж такі мрії дуже легкі і їх дуже легко зреалізувати».

Основною мрією Оленки тоді було, власне, почати фотографувати. Але проблема полягала в тому, що фотоапарат залишився в Миколаєві. У районі, куди всі бояться їхати. Я написала на фейсбуці, що мені треба фотоапарат, і за день ми його купили.

Звичайно, що це був не якийсь потужний фотоапарат, але це було щось, на чому вона вже могла фотографувати. І тоді автоматично мені написала Оля Дмитрів, яка є відомою фотографинею у Львові. І вона запропонувала зробити безкоштовний майстер-клас. Наголошую, що це було абсолютно без грошей зроблено, і люди були просто відкриті.

Мені здається, що ми багато не зробили. Ми дали просто соціальне коло. І це те, що потрібно зараз людям, які сюди переселились. Дуже важливо мати людей. Що вартує взяти когось і з кимось звести й познайомити? Це секундна справа, а для людей, які сюди переїхали й нікого тут не знають, це дуже важливо.

Чим займається вам благодійний фонд?

Софія: Благодійний фонд «Інші» має 2 напрямки: фізична реабілітація військових та адаптаційний центр. Ми створили умови для того, щоб людина могла отримати послуги психолога, ментора з професійного розвитку, а також отримати допомогу в пошуку роботи чи просто прийти на окремі майстер-класи, навчання, де вони можуть провести гарно час.

Сама Олена згадує про знайомство з Олею Дмитрів із величезним захопленням.

Олена: А потім вона (Софія Папірник – 24 канал) познайомила мене з відомою фотографинею Олею Дмитрів. Вона дуже класна, вона так мені імпонує! І вона почала мене вчити.

Що відомо про Ольгу Дмитрів

Це відома львівська фотографиня, яка викладає у Школі фотографії імені Дієґо Марадони. Ольга шукала себе у різних жанрах фотографії, але упевнено знайшла саме у портреті. Водночас дівчина постійно вчиться та експериментує. Паралельно із фотографією захоплюється кіно і як операторка стала співавторкою кількох короткометражок: «Ротації» і «Останній знак» режисера Івана Федорича, «Зустріч» режисерки Жанни Озірної.

Вони знайшли мені фотоапарат, бо всі мої речі залишилися в Миколаєві. І вже Оля затягнула мене до фотошколи Марадони. Зараз я там навчаюся. Але паралельно з цим я вивчилася на майстра манікюру і цим зараз трошки заробляю собі на життя.

Що для вас означає фотографія?

Через фотографію я можу показати саму людину, її внутрішній світ. Загалом мені дуже подобається працювати з людьми. Вони розкриваються, коли їх фотографуєш. Деякі починають бачити, які вони гарні й красиві насправді. Взагалі це захоплення, яке в мене було з дитинства. Мій батько також займався фотографією.

Зараз, мабуть, подорослішавши, переоцінила все після початку війни. Що життя дуже коротке, і треба робити те, що тобі хочеться, і те, що в тебе виходить. Я вважаю, що фотографувати у мене виходить.

«Просто до сліз»: про враження від Львова та приємний сюрприз

Як вам Львів?

Це дуже гарне місце – і місто, і люди. Нещодавно був такий випадок, я підійшла до чоловіка, бо хотіла купити квітів. Ми розговорилися, і він питає, звідки я. Я розповіла, що з Маріуполя, з Миколаєва. І тоді він подарував мені ці квіти. Просто так. Знаєте, це такий вчинок… Мене аж до сліз довело! Людина просто подарувала. Вона співчувала мені. Тут гарні люди.

Також мені дуже подобається архітектура, оця особлива атмосфера вуличок. Хочеться до вечірнього Львова приїхати, погуляти, але з комендантською годиною і з дітьми поки не можемо.

Навіть вбиваючи наших людей, знищуючи наші домівки та інфраструктуру, росіяни все одно не можуть забрати у нас людяність, доброту та співчуття. І навіть у найжахливіші, найстрашніші моменти життя поруч знаходяться ті, хто підтримує та допоможе. Хто дасть відчуття дому, родини та любові. Хто допоможе здійснити мрію і почати нове життя.