«Українці – це євреї ХХІ століття»

Повномасштабна війна Росії проти України поділила світ на до та після і змусила багатьох українців переосмислити своє життя, цінності та принципи. Коли вона завершиться – ніхто не знає, але ми точно не будемо такими, як раніше.

Соціальний психолог Олег Покальчук вважає, що війна не почалася 24 лютого і не закінчиться після припинення бойових дій, бо ціль росіян – знищити українців як націю і привласнити собі її територію. Як нам з цим жити зараз та потім, він розповів в інтерв’ю ZAXID.NET.

***

За майже два місяці війни українці не перестають дивуватися і жахатися звірствам, на які здатні російські військові, а також тому, що це підтримують мирні росіяни. Чому вони так поводяться? Читала думку, що росіяни не розвинулися цивілізаційно і досі живуть за правилами умовного печерного віку: прийшов, убив і забрав те, що побачив.

Цей висновок близький до реальності. Падіння моралі й етики в Росії почалося ще після більшовицького перевороту у 1917 році і стрімко розвивалося. Путін просто цей процес завершує у вигляді російського нацизму та позбавляє своїх громадян совісті. У межах їхньої сучасної політичної поведінки це прийнятні речі: якщо ти не ставишся до українців, як до людей, то нема ніяких підстав сумніватися, що з ними можна відповідно поводитися. Мисливці ж полюють на тварин, вбивають їх і їдять. От є країна, яка полює на українців. У цьому немає нічого дивного з точки зору їхньої деградованості, і паралелі з Третім Рейхом абсолютно очевидні.

Така поведінка стосується тільки українців? Росіяни ж вважають ворогами увесь Захід.

Українці для Путіна – це як євреї для Гітлера. Гітлер, звичайно, ненавидів увесь світ, але євреї для нього були травмою нез’ясованого характеру. Візьміть будь-який антиукраїнський маніфест, замініть слово «українці» на «євреї» – і отримаєте чисто гітлерівський текст.

І якої травми завдали українці росіянам?

Фактом свого існування. Без України, без Києва – без них історії Росія не існує. Коли тут була культура і цивілізація, вони ще по болотах лазили. Їм конче необхідно привласнити Україну і включити хоча б силоміць її територію у склад своєї імперії, бо без цього вони не існують, адже «Киев – мать городов русских». А тут живуть люди, які цьому заважають. У Mein Kampf [теж] йдеться про життєвий простір Великої Німеччини – абсолютно те саме, що говорять зараз російські пропагандисти.

«Оточення Путіна – це одна палата психіатричної клініки»

Багато хто говорить зараз, що Росія – це держава-терорист. Мені ж здається, що Росія чинить як маніяк.

Це дійсно правда. Тероризм – це явище позадержавне, яке має на меті залякування більшості меншістю, що «можем повторить». Тому придумали це поняття «державний тероризм», але це не тероризм – це дійсно поведінка маніяка. Манія – це надцінна ідея, яка не має нічого спільного з реальністю, але поглинає людину та перетворює на параноїка.

Російській верхівці можна ставити різні діагнози, але це все дуже схоже на Третій Рейх, де Гітлер був чистим маніяком, а решта нацистів мали різні діагнози, градації. Говорити про суспільство маніяків науково некоректно, бо маніяк має від’ємну харизму. Він диявольським способом підпорядковує собі волю близького оточення, воно далі випромінює оці сатанинські сигнали на решту суспільства, яке сприймає ці сигнали як даність.

Тобто говорити про росіян як про націю маніяків не можна?

З політичної чи культурної точки зору, можна, бо вони всі хворі на маніакальний психоз. Але якщо говорити про прикладний момент, то росіянами керує головний маніяк, його оточення – це одна палата психіатричної клініки, а про росіян я б говорив як про суспільство психопатів, яким керує маніяк.

Психопатія – це соціально нормативна поведінка, але у психопата відсутня емпатія. Скажуть їсти людей – ну, це ж теж м’ясо, що тут такого? Наглядачі концтаборів у побуті теж були милі та освічені люди, добре ставилися до своїх сімей, любили тварин, Гітлер взагалі був вегетаріанець. Тому психопатія в контексті росіян більш точний термін, якщо ми говоримо про якісь клінічні виміри.

«Катаклізм робить хороших людей кращими, а поганих – гіршими»

Журналістка Лєна Чиченіна, яка евакуювала з Бучі, розповіла про спілкування з російськими військовими – каже, що на початку це були цілком милі, привітні і навіть добрі люди, які за кілька тижнів чи навіть днів перетворилися у вбивць та ґвалтівників – через страх, розчарування українцями, які їх не зустрічають з квітами, через образу на [свою] владу, яка їх кинула, приниження, якого вони зазнали. Як це може поєднуватися в одній людині?

Ви правильно перерахували динаміку цього падіння. Людська природа, як дерево, – росте як угору, так і вниз, і ми бачимо коріння лише тоді, коли дерево викорчовується під час бурі. Крім воєн, існує багато свідчень, як люди у випадку катаклізму досить швидко повертаються до тваринно-злочинного стану. Наприклад, повінь у Новому Орлеані у США після урагану Катріна, і це ще США – цивілізаційно та культурно країна №1.

Це стосується не всіх людей, звичайно. Від падіння людей стримують сильні внутрішні установки – віра, мораль, традиції. Якщо цього немає, то люди досить швидко оскотинюються.

Якраз хотіла запитати, які є запобіжники такому падінню? Бо коли прочитала цю історію, стало трохи страшно, що кожна людина може так «переродитися» за певних умов.

Не кожна. Катаклізм робить хороших людей кращими, а поганих – гіршими. У тілі кожного з нас є багато різних бактерій, вірусів. Коли імунітет падає, дехто хворіє, бо віруси активізуються. І людська природа, психічна, така сама: усі демони і духи живуть усередині нас, але якщо в нас є моральний імунітет, він не дає демонам активізуватися. Це підсвідомість, ви її ніяк не ампутуєте. Тому єдиний запобіжник – цивілізація.

Я б сказав, що на ліберальному світі, який існував до війни, потрібно поставити крапку. Дозволеність усім всього, навіть у межах Кримінального кодексу, сприяла толеруванню поганої поведінки. Ми не можемо вживати поганих слів, бо людей це засмучує, а якщо будемо говорити до них лагідно, це зробить їх кращими. Це неправда і велика помилка, за яку ми платимо зараз. Нам потрібна демократична цивілізація із сильними запобіжниками проти внутрішнього зла.

Якщо ліберальний світ лишається в минулому, то який має бути натомість?

Я не політолог, але бачу ознаки зміни поведінки. Те, що ми толерували попередні десятиліття, ослабило нас. Якби з 90-х років ми пішли хоча б шляхом Польщі, то були б такими сильними, як вони. Ми дружили з комуністами, у Раді засідала «червона» більшість, потім корупціонери у вишиванках. Ми з цим мирилися, і це наша колективна провина. Ми толерували зло, яке сказало: «Ну, ми ж не таке і зло, давайте якось по-людськи». Ось і результат.

«Це історична травма на все життя»

Почула від подруги таку думку, що захід України добре пам’ятає, які росіяни, і попереджав схід, але схід мав би більше пам’ятати і краще, бо йому більше дісталося, проте чомусь забув і допустив те, що сталося.

Ця думка коректна тільки у першій своїй частині. Східна Україна була знищена, більшість людей, які там зараз мешкають, – привезені. І не тільки на сході. Я народився в Луцьку у 50-х роках, і там після війни лишилися одиниці старих місцевих родин, які боялися ходити один до одного в гості. Коли до батька приходили старі знайомі, то мама говорила мені: «Якщо будуть питати, про що говорили, кажи, що про квіти». Галичина формувалася інакше, там лишилося більше родин, які пам’ятають. Східна Україна, починаючи від громадянських воєн, була дуже буремна, була Кубань, яку Антон Денікін вважав більшим осередком українського націоналізму, ніж Київ. Були численні повстання, заколоти, і потім це були випалені території з точки зору української ментальності.

Я родом із Сумської області, пам’ятаю це засилля російських телеканалів і установок про дружбу з Росією у дитинстві. Але я виросла в незалежній Україні, а мої батьки, бабусі та дідусі жили за Радянського Союзу, прабабця і Голодомор пережила, мали б це пам’ятати. Але ніхто нічого не говорив.

Люди боялися, бо знали, що можуть позбутися життя, якщо щось скажуть. І це те, що ми бачимо зараз на окупованих Росією територіях. Схід України – це петлюрівський період, і люди з сильною ментальністю, які вціліли, емігрували ще до Другої світової війни. Закиди, що люди там мали б знати і пам’ятати, недоречні: не мали б. Вони виросли в страху і були сильно розбавлені привезеними росіянами, які займали керівні посади.

Нам загрожує повторення цього в майбутньому – помилкової дружби з росіянами, пошуку «хороших росіян»?

Я вважаю це дуже серйозною загрозою. Про це складно говорити конструктивно, бо українці до війни були схильні до компромісів, і буде багато людей, які цьому сприятимуть далі. Захід нас теж до цього буде підштовхувати, і це вже буде питання політичної волі українського народу, який має продиктувати цю волю політикам, а не дискутувати з ними.

До речі, про Захід. Посол України в Німеччині Андрій Мельник тижні два тому дав інтерв’ю газеті Frankfurter Allgemeine Zeitung, у якому сказав, що зараз для українців всі росіяни – вороги. Журналістка відповіла, що її ці слова шокували, бо вона не уявляє, як з ними можна завершити війну. Чому – після Маріуполя, Бучі, Бородянки – Захід досі шокують такі наші слова, а не вчинки росіян, які до цих слів призвели?

Я б на це запитання журналістки сказав: поїдьте в Ізраїль і запитайте євреїв, як вони ставляться до німців через 80 років після війни. Це риторичне питання, відповідь на яке усім зрозуміла. Це історична травма на все життя, і в нас така сама ситуація. Із Заходом треба говорити цими прикладами, а з німцями – особливо. Потрібно постійно проводити паралелі з Ізраїлем, з євреями, з концтаборами та рештою речей, які Захід вже засудив, але забув. Треба повторювати, що українці – це євреї ХХІ століття. Це геноцид, голокост українців, і план росіян – знищити українців як націю.

З якими словами тоді можна завершити війну? Чи потрібно нам для цього перестати вважати росіян ворогами?

Війна не почалася 24 лютого і вона не завершиться після припинення бойових дій. Українці будуть сильною політичною нацією тоді, коли це зрозуміють. Властивість людської психіки – витісняти страшні речі на маргінес пам’яті аж до забуття. Та якщо ми говоримо про освічених людей, а українці – освічена нація, то ми маємо собі це десь закарбувати, щоб люди постійно бачили, що це війна світла і темряви. Цивілізація, яку ми зараз відстоюємо, побудована на ідеалах світла, а ідеали, за які треба вбивати інших людей та знищувати інші нації, – це чисте зло.

У перші дні війни російська «Настоящая газета» проводила опитування серед росіян щодо війни, і одна жінка сказала: «Да, война – это плохо, но будет стыдно проиграть, поэтому нужно выигрывать».

Якщо в мізках цих людей, крім імперської путінської ідеї, нічого немає, то для них поразка Росії – це втрата ідентичності. Це щурі, яких заганяють в ментальний кут. Вони будуть виправдовувати все, що завгодно, бо інакше розпадається їхній світ. Вони бояться того, що будуть притягнуті до відповідальності – якщо не кримінальної, то моральної точно. І їх вже засуджують.

«Політична нація українців не має думати як один українець – вона має думати про Україну»

Війна стерла багато розбіжностей між різними областями, зараз у нас всіх один ворог, проти якого ми боремося. Як не загубити цю єдність потім?

Об’єднання в травматичній ситуації дійсно стрімке і безумовне, але воно не дає перспектив для зростання. Нам треба буде зберегти певний плюралізм думок, береги якого – Україна та її цінності. Ми не москалі і не гітлерівці, ми не можемо формувати ein Volk, ein Reich, ein Fuhrer – це неправильно і це не працює. Політична нація українців не має думати як один українець – вона має думати про Україну і дати можливість людям розвиватися.

У багатьох є страх, що ми програємо війну, бо пересваримося і втратимо єдність зараз.

Ми точно не програємо війну через те, що пересваримося. Війна підіймає людей на дуже високий рівень свідомості, а ті всі срачі – або рукотворні, або суто фейсбучні, і насправді незначна кількість людей ними переймається. Це не впливає на війну. Коли завершаться бойові дії – усе випливе і активізується, звичайно, але ми не побачимо нічого нового, ми це все проходили після 2014 року.

Після Бучі, Бородянки, Краматорська часто бачу та чую питання: як нам далі жити, знаючи, що поруч – Росія? Вона ж нікуди не зникне повністю. Як з цим жити?

Є люди, які живуть високо в горах, над урвищем чи в інших небезпечних місцях. Вони не ходять туди, де можуть зазнати лиха, а йдуть у протилежний бік. Наше життя завжди було цивілізаційно направлено в бік Заходу, з іншого боку – прірва.

У повісті Джерома Девіда Селінджера «Ловець у житі» головному герою Голдену Колфілду сниться сон: він стоїть посеред житнього поля, за яким прірва, по полю біжать діти, і він розправляє руки та намагається їх застерегти, щоб вони не звалили в прірву. І я всіх закликаю також пам’ятати про те, що за полем може бути прірва, а нам усім – в інший бік.