Зустрілися на війні й закохалися: історія військових Мар’яни та Дениса, яка почалася у строю

Іноді кохання з’являється там, де ніхто цього не очікує.

Історію любові військовослужбовиці Мар’яни та командира взводу Дениса розповіли у відділенні комунікацій 82 окремої десантно-штурмової Буковинської бригади 8 корпусу ДШВ ЗС України, пише .ua

Марʼяна прийшла на базову загальновійськову підготовку добровільно. Спокійна, зосереджена, трохи вперта – вона вже тоді знала, що хоче тримати небо.

Денис приїхав туди як представник 82 окремої десантно-штурмової бригади ДШВ ЗСУ – командир взводу, який служить із перших днів повномасштабного вторгнення.

Він побачив її в строю. Вона – почула його голос під час шикування.

Кажуть, що кохання з першого погляду буває тільки в кіно. Марʼяна усміхається: “Неправда”.

Усе почалося дуже просто – кілька зайвих секунд погляду, випадкові розмови після занять, його спокійний тон і її тихий сміх. Він знаходив причини підійти, вона робила вигляд, що це звичайна службова комунікація. Але серед команд, нормативів і напруження народжувалося щось тепле. Невчасне. І дуже справжнє.

Коли Марʼяна захворіла, Денис приїжджав після служби. Сідав поруч, приносив фрукти, вітаміни, одного разу – маленьку шоколадку й жартома сказав: “Командиру зенітників потрібен стратегічний запас енергії”.

І тоді сталася їхня перша довга розмова – не про службу, не про накази. Про дітей, про минуле, про страхи. Про те, що в кожного вже є свій досвід, свої шрами, своя історія. І що, можливо, тепер у них буде спільна.

У них обох – по двоє дітей.

Вони вже були дорослими людьми, які не граються в почуття. Тому рішення одружитися прийшло не з емоційного сплеску, а з внутрішнього розуміння: якщо не зараз – то коли?

Рідні здивувалися. Але підтримали. Бо любов видно не по словах, а в погляді.

Служба не робить стосунки легшими. Денис виїжджає на бойові завдання. Марʼяна кожного разу проводжає його поглядом і відчуває ту саму тривогу, яку неможливо повністю заглушити.

Вона не приховує – їй страшно. Але вона навчилася жити зі страхом.

Коли думки починають тиснути – вона займає руки. Вишиває. Іде на тренування. Пірнає в роботу. Каже: “Головне – не дозволити тривозі зламати тебе”.

Денис іноді ревнує. Трохи. По-людськи. Бо сильна жінка у формі – це гордість. І водночас відповідальність.

Вони часто чують запитання: чи відрізняється військова любов від цивільної? І відповідають однаково: любов або є, або її немає.

14 лютого для них – це не квіти й не ресторан. Це кілька хвилин зв’язку між завданнями. Це екран телефону, у якому – найдорожча людина. Це просте “Бережи себе”, сказане так, ніби в ньому – весь світ.

“Хто хоче – той знайде можливість, – каже Марʼяна. – Ми навчилися так жити. Ми незламні”.

Після Перемоги вони хочуть повернутися до Кривого Рогу, щоб просто жити, прокидатися поруч, ростити дітей під мирним небом, будувати побут, сперечатися через дрібниці й миритися без перерваного зв’язку.

Сьогодні вона служить у 77 окрема аеромобільна бригада ДШВ ЗС України.Він – у 82-й.
Різні підрозділи. Одна країна. Одна родина.

І поки вони тримають оборону – їх тримає любов, бо іноді найсильніша опора для воїна – це знати, що тебе чекають і що десь там, між сиренами й бойовими виїздами, хтось так само тримає за тебе небо.