Попрощалися назавжди: історія лозівчанки, яка пережила війну

У Лозовій громадська організація «Українське товариство сліпих» 7 травня влаштувала міні-концерт для містян до Дня пам’яті та примирення і до Дня перемоги.

Лозівський ансамбль «Рідний край» виконав одну з найвпізнаваніших пісень часів Другої світової – «Огонек». Для лозівчанки  Олександри Василівни Бабенко  це не просто пісня. Це болючі споди її молодості, розповіла жінка. У 1941 році подружжя Лисаків, які тоді нещодавно побралися, разом зустрічали війну у Ворошиловграді, зараз Луганську. Звідти молодого військового відправили до Харкова на навчання та оборону міста. Вслід за чоловіком поїхала і 17-річна Олександра.

«Скільки на станції було людей. Всі евакуювалися, стільки крику , шуму було. Як почалася війна стільки плачу було – діти і жінки. Коні іржуть, собаки виють – страшний суд був», – Олександра Василівна Бабенко, ветеран Другої світової війни.

 

У 1942 році у подружжя народилася донька. Однак батька вона так ніколи і не побачила. Він не повернувся з війни. Фото та листи – усе що залишилося. Олександра Василівна розповіла, війна випробовувала її на міцність та закаляла – було важко.

«Я ж на воєнстрої сиділа – тут табір був. Нас там було 5 тисяч, яких у Германію забирали. Мама прийшла Аллу забрала(доньку), а я втекла вночі звідти. За це і отримала і пльоток, у погріб мене посадили. Тифом захворіла, двоюрідний брат забрав мене додому і написали на воротах , що тиф, тоді більше німці не заходили», – Олександра Василівна Бабенко, ветеран Другої світової війни.

Поділитися спогадами учасники Лозівської громадської організації «Українське товариство сліпих» покликали також родини, які втратили рідних у Афганській війні та під час бойових дій у зоні АТО. Організатори наголосили, хочуть, аби люди не забували своїх героїв.

Учасники товариства та художнього ансамблю зауважили, вивчають та збирають не тільки фольклор, а й зберігають історичні матеріали, щоб передати їх майбутнім поколінням.