«Рідну сестру поховати не зміг»: розповідь маріупольця, який був змушений утікати до Чернівців

Віталієві Георгійовичу – 75 років. Прізвища свого він не назвав, проте історія його схожа на тисячі інших історій маріупольців.

Своєю розповіддю пан Віталій поділився з “МБ” під час відкриття центру для допомоги переселенцям у Чернівцях “ЯМаріуполь”, йдеться у публікації “МБ” від 17 листопада, пише molbuk.ua

Цідили воду з пожежних бочок

Віталій Георгійович народився та всі свої 75 років прожив у Маріуполі. Понад 40 років чоловік пропрацював майстром в електроремонтному цеху на заводі “Азовсталь”. Стільки ж трудилася на цьому підприємстві і його дружина.

“Раніше ж як було: влаштуєшся десь на роботу і працюєш там аж до пенсії. Можуть змінюватися види праці, проте не місце”, – зауважує співрозмовник.

Разом із дружиною виростили двох дітей і дочекалися трьох онуків. На початку березня Віталій Георгійович мав відзначати свій ювілей – 75 років. З цієї нагоди навіть заготував у підвалі смачне вино. На жаль, по-святковому розпити його в колі рідних та близьких так і не вдалося. Розпочалася повномасштабна війна.

Дитячий садок, який лише недавно капітально відреставрували спільними коштами Європейського банку та міського бюджету, і куди тільки почав ходити маленький онук подружжя, перетворився на укриття для понад сотні мешканців вулиці. Люди спали на дитячих ліжечках. Готували на вогнищах. На дрова довелося розбирати альтанки. За їжею спочатку ще бігали до своїх помешкань. Та в середині березня будинок пана Віталія згорів на його очах.

“Спершу ще були сякі-такі запаси їжі. Що могли, смажили на вогні. Коли чули свист снарядів чи мін, втікали в сховище. Проте щодень ставало гірше. Запаси закінчувалися. Ми брали воду з бочок, заготовлених рятувальниками для гасіння пожеж. На дні вода вже була з піском, але нічого робити, проціджували, кип’ятили і так споживали. Добре, що хоч не дуже потерпали від холоду: захопили теплий одяг, покривала взяли у дитсадку. Ех, як гарно недавно відремонтували той дитсадок! Він був як цукерочка! Проте після вторгнення росіян від нього мало що залишилося…” – зітхає чоловік.

“Попросив вибачення у сестри, що так її залишаю”

Там, серед руїн Маріуполя, Віталієві Георгійовичу довелося поховати свою 88-річну сестру. Точніше, навіть не поховати, а … залишити на подвір’ї лікарні. Ті моменти він згадує з жахом.

“Моїй сестрі 26 лютого виповнилося 88 років, а наступного дня вона невдало впала з ліжка і зламала кістку в плечі. У лікарню її не вдалося прилаштувати, адже через військові дії всі медзаклади були переповнені, медиків не вистачало. Операцію їй у такому віці робити не ризикнули. В організмі почалися незворотні процеси, і вже через кілька днів сестра померла. Ще 10 березня я приходив до неї, приносив їсти. 11-го прийшов, а вона мертва. І навіть поховати її не було можливості. Сказали залишити тіло на подвір’ї лікарні разом із копією паспорта. З хлопцями замотали її в килим, плівку, відвезли на тачці й склали на гору трупів у дворі…
Перехрестився, попросив вибачення подумки у неї, що так залишаю…Моя сестра все життя пропрацювала вчителькою англійської. І ось така доля… Загалом там було близько 50 тіл. Хто загинув від обстрілів, хто помер, не витримавши стресу…” – втирає сльози пан Віталій.

Наприкінці березня в укриття, де перебували маріупольці, прийшли російські солдати і наказали звільнити його. Мовляв, будуть зачищати. Людей пішки погнали до автобусів, якими відвезли до села Безіменне. А звідти – до міста Торез на Донеччині.

“Поселили в школі, пізніше повезли до місцевого відділку поліції. Там допитували впродовж трьох годин. Не катували, але з’ясовували, хто ми, звідки, шукали якісь сліди полку “Азов”. Та що в нас можна знайти – 67-річної жінки, 75-річного чоловіка та їхнього крихітного домашнього улюбленця – йоркширського тер’єра? Ми його, до речі, всюди з собою тягнули, він жив із нами в укритті й приїхав із Маріуполя до Чернівців…

Урешті звеліли вранці сідати на автобуси до Ростова. У Ростові ми пробули кілька днів, потім добралися потягом до Мінська. Дуже хотіли повернутися до України. У Волинській області наші свати живуть, то планували до них поїхати. З Мінська нас довезли до кордону з Україною. Пропускного пункту як такого там немає – усе перерито. Білоруські прикордонники зв’язалися з українськими, погодили, щоби нас прийняли. В Україні нас уже чекали діти, ми разом поїхали на Волинь. Ми втратили все, що мали. Добре, що хоч живі залишилися…

А тепер приїхали до Чернівців, спробуємо тут облаштуватися. Бо повертатися нам поки що нікуди…Розкидала нашу родину ця клята війна по всьому світу…”

Раніше у molbuk.ua йшлося про історію молодої мами з Маріуполя, яка переїхала до Чернівців.

346