«Не знаю, як мене не вбили»

Росія двічі забирала рідний дім в Оксани Тищенко. У 2014 році жінка покинула Донецьк, а у 2022-у – Маріуполь. На підконтрольну територію України вона добиралася три доби – через Росію, Естонію, Латвію, Литву та Польщу. Тепер Оксана разом з донькою живе у Львові й мріє про день, коли її чоловік-військовий повернеться з полону.

Зараз жінка живе в очікуванні. Востаннє вона бачила чоловіка ще 10 березня. Де він зараз – Оксана не знає. Свою історію переселенка розповіла журналістам 24 каналу в межах проекту «Свої». ZAXID.NET з дозволу редакції робить передрук цієї історії.

***

Коли у 2014 році російські окупанти нахабно вдерлися у Донецьк, Оксана одразу переїхала в Маріуполь. Жінка зізналася, що тоді виїжджали всі, адже жити в окупації українці не хотіли. Однак з’ясувалося, що покинути рідну домівку не так просто. То ж сім’я Оксани кілька разів поверталася у Донецьк.

Коли ви вирішили остаточно переїхати з Донецька?

У 2015 році ми рік прожили у Маріуполі. Але потім почали говорити, що скоро все закінчиться, все буде добре, то ж ми й вернулися у Донецьк. Повністю виїхали у 2018 році. Зрозуміли, що сенсу лишатися нема. Ситуація в місті була дуже погана. Ми перевезли всі речі у Маріуполь. Орендували квартиру. Все було добре.

«Не хотіла залишати в Маріуполі чоловіка»: чому Оксана відразу не евакуювалася

Як ви дізналися про повномасштабну війну? Що пам’ятаєте про ранок 24-го?

Мені подзвонила подруга й почала кричати, що все погано й почалася війна. Це була дуже рання година, я її не розуміла, була шокована. Не могла ніяк це усвідомити. Потім чоловік подзвонив і теж сказав, що війна. Але я все одно не вірила. Думала, що це буде, як у Донецьку, а потім заспокоїться. Я не могла уявити, що буде такий рівень, так жахливо й страшно.

Чоловік Оксани – військовий. Він служить в особливому відділі Нацгвардії. Якому саме – жінка не знає. Каже, що ця інформація була секретна, то ж чоловік не розповідав про свої завдання.

Виїжджати з Маріуполя жінка не хотіла. Вона не могла покинути чоловіка, тому вирішила разом з 15-річною донькою Христиною залишитися. Тоді ще Оксана не уявляла, на що перетвориться її місто.


Життя Оксани у Маріуполі до 24 лютого 2022 року (фото Оксани Тищенко)

Яким було ваше життя й побут в Маріуполі з початку повномасштабної війни?

З кожним днем ситуація ставала все гіршою. Здається, 2 березня у нас вже не було світла, води, газу та зв’язку. 9 березня прилетіло по нашому будинку. На щастя, ми тоді якраз спустилися на перший поверх, були біля ліфта. Квартиру нашу рознесло.

Усі мешканці будинку почали жити в підвалі. З квартири ми принесли якісь речі, щоб можна було спати. Їжі у нас теж вдосталь було. Я завжди робила великі запаси, бо донецький досвід навчив. Нацгвардійці нам продукти підвозили. Чоловіки вогонь палили, але це було дуже небезпечно, бо поруч стріляли. Ми старалися бігти в підвал у разі чого.

«Люди стрибали з балконів, будинки палали»: життя після 24 лютого

Як ваша донька сприймала таку нову реальність – життя в підвалі, постійні обстріли, страх?

Христина допомагала сім’ї наших сусідів. У них троє маленьких дітей, тож донька, так би мовити, взяла за них відповідальність. Старалася не розкисати, підбадьорювала дітей, але ночами ми всі плакали. Ситуація була жахлива, ми ніби в фільмі жахів жили.


Матір з донькою у Маріуполі до війни (фото Оксани Тищенко)

Як взагалі змінився Маріуполь з початку війни? Яка була ситуація в місті?

Ми з підвалу взагалі не виходили, лише свій двір бачили. Страшно було. Якось вони трошки перестали бомбити, то ми вийшли на вулицю. Тоді відчули жах, діти почали плакати – міста не було. А воно ж таке гарне було. Росіяни все зрівняли з землею, було страшно дивитися й усвідомлювати ці руїни. Нічого живого не залишили.

Нам пощастило, що наш будинок не горів. Сусідні будівлі горіли до тла, люди стрибали з балконів та поверхів, щоб врятуватися. Це було жахливо. Коли ми йшли заряджати телефони, то дорогою бачили, як на вулицях лежало багато трупів. Дуже страшно…

Біля дому молитви, де ми заряджали телефони, було видно, як бомблять «Азовсталь» – здіймався величезний вогонь, все було чорне. Це було дуже моторошно. Я не знала, як там наші військові, як там мій чоловік. Це було далеко – на лівому березі, а ми ж жили на правому.

Чоловік був на «Азовсталі», а тепер у полоні

Коли ви востаннє бачилися з чоловіком?

Він приїжджав 10 березня, ми тоді в підвалі жили. Вийшли до нього, він взяв якісь речі. Все швидко-швидко. Ми попрощалися і це був останній раз, коли я його бачила.

Про коханого жінка говорила крізь сльози.

Що розповідав чоловік? Він говорив про те, яка ситуація загалом?

Нічого не розповідав. Казав, що вони в укритті, що з ними все добре. Я тоді нічого не знала про те, що на «Азовсталі» пекло твориться. Не було інтернету, ми ніякої інформації не мали. Чоловік казав, щоб ми з донькою терміново виїжджали. Щоб не лишалися тут, бо це дуже небезпечно. Казав, що у них все добре. А як же він буде казати, що там все зле…

Ви знаєте, де він зараз? Чи живий?

Ми списалися з ним, коли я вже виїхала з Маріуполя й у мене з’явився інтернет. Одного разу мені надіслали фото його записки. Тому якось ми зв’язок підтримували, я знала, що він живий.

Коли наші військові виходили з «Азовсталі», я дзвонила у Червоний Хрест. Там мені сказали, що чоловік у полоні. Обіцяли передали якісь речі та фотографії, але нічого не дали. У частину їхню я теж дзвонила. Вони казали, коли чоловік виходив, їх не встигли пофотографувати, тому не було ніяких юридичних підтверджень, що він там. Сказали, що знають, що він у росіян, але юридично не можуть цього підтвердити. Він мав статус безвісти зниклого. Я далі дзвонила в Червоний Хрест, надсилала заяву у Женеву, щоб вони підтвердили, що чоловік у полоні. Але відповіді не було.

Лише десь місяць тому до мене подзвонили з інфоцентру й сказали, що Росія підтвердила, що мій чоловік офіційно перебуває в них у полоні. Ці дані вже надійшли в Україну і його перевели в статус військовополоненого. Наразі нічого не говорять більше. Після теракту в Оленівці теж дзвонила у Червоний Хрест, вони сказали, що передзвонять. Але в списках загиблих його не було. Чекаю… Та й все. Більше нічого не можу зробити – лиш чекати.

«Не знаю, як мене не вбили»: Оксана про суперечки з «кадирівцями»

Чи перетиналися ви з окупантами? Доводилися з ними спілкуватися? Що це за люди?

Наприкінці березня в наш під’їзд прийшли «асвабадітєлі». Це були «кадирівці», всі такі бородаті, страшні. Вони хотіли перевірити, хто живе в будинку. Я з ними посварилася. Питала, для чого вони сюди прийшли. Я не знаю, як вони мене не вбили за це. Лиш кричали: «Заберіть цю істеричку». Вони почали зі мною сперечатися, що, мовляв, Донецьк бомблять вже 8 років, а вас ще трохи і «звільнять». А я кажу, що сама з Донецька і я знаю, що там відбувається, й що ви наробили, тварюки. Отак ми з ними й спілкувалися.

Один якось сказав, що хоче почути «думку народу». Я на нього тоді вилила все зло, яке в мені накопичилося. Усе з матами. Потім сусіди мене в підвалі сховали, щоб ті не рухали.


Донька Оксани у мирному Маріуполі (фото Оксани Тищенко)

Вони не знали, що ваш чоловік військовий?

Ні, я всі згадки про нього прибрала. Вони не знали. Це страшні люди, я не могла жити з ними в одному місті.

Коли ви вирішили евакуюватися з Маріуполя?

Потрохи ставало неможливо жити, вода закінчувалася. Наш будинок був біля лікарні №2, а звідти почали проводити евакуацію у Володарськ. Коли трохи стихло, то ми й одразу пішли.

Ми дуже плакали, як виїжджали. У Маріуполі був жах – чорна погоріла земля. Ти пам’ятаєш, яке все було гарне, а потім – пустка. Я читала, що росіяни хочуть школи відкривати. Які школи? Там нічого немає. Всі школи розбомбили найперше. Літаки літали, бомби на все кидали. Ми у підвалі аж підстрибували всі.

Хотіла в Запоріжжя, а окупанти пускали лише в Росію: як Оксана опинилася в Донецьку

23 березня ми прийшли до пункту збору, і за четвертим заходом нас відвезли у Володарськ. Там сказали, що відправляють лише у Росію. Я хотіла їхати у Бердянськ, бо звідти можна було добратися до Запоріжжя. Ми шукали якесь таксі, зверталася до людей у розпачі, але ні в кого не було бензину. Ніхто не мав змоги туди їхати. Я була у розпачі, бо не хотіла їхати у Росію. Вирішила, що поїду в окупований Донецьк, у мене там рідні. Але й туди ніхто не їхав.

У Володарську нас поселили у школі. Ми стояли там як тюлька. Не було навіть де сісти. Наші сусіди були з маленькими дітьми, то малюки на валізах спали. Росіяни класи не відкривали, а тримали всіх в коридорах.

Жінка розказала, що школа була гарна. Її осучаснила ще українська влада. У класах двері були прозорі, то ж маріупольці бачили, що там хтось ходить. Однак всередину їх не пускали – люди спали на підлозі в коридорі. Оксана з жахом згадує пережите. Каже, що так звані «волонтери» кричали до всіх, що відправляють лише у Росію.

Як ви вибралися звідти? Куди поїхали?

Раптом серед ночі якийсь чоловік почав кричати, що є автобус у Донецьк. Спершу казали, що беруть лише сім’ї з дітьми та інвалідів. Тож мені з донькою дозволили. Вже краще Донецьк, ніж їхня Росія…

Десь о 23:00 ми виїхали і лише о 4 ранку доїхали. Хоча там їхати не так далеко. Я не знаю, якими дорогами нас везли. Було темно, без освітлення. Я нічого не розуміла. Потім ще інші автобуси долучалися, загалом їх було дуже багато.

У Донецьку людей почали розвозити по школах. Тоді була оголошена комендантська година, тому Оксана думала, що по її завершенню по них з донькою приїдуть родичі й заберуть до себе. Але з’ясувалося, що далі на жінку з дитиною чекала «фільтрація».

«Поводилися з нами, як зі злочинцями»: як минула «фільтрація»

Що відбувалося на «фільтрації»? Як росіяни до вас ставилися?

До нас перед тим приїхали мама й невістка. Я віддала їм свій телефон і ще якісь речі. А вони натомість привезли мені старий, пустий телефон. Росіяни дуже переживали, щоб ні в кого не було ніяких фотографій та відео з Маріуполя. Нас завезли до райвідділку. У моєму телефоні, ясна річ, нічого не знайшли.

Нам пощастило, що прописка Донецька. До неї вони спокійніше ставилися, ніж до маріупольської. Але загалом ставлення було, як до злочинців. Брали відбитки пальців, долонь. Фотографували в профіль, боком. Куди лиш не заглядали… Не дуже приємно було. Але це ще не страшно, з інших людей вони дуже знущалися. Били, кидали, хотіли якусь інформацію вибити.

«Сусідів відправили у Росію: вони живуть у таборі біженців й не можуть повернутися»

Що сталося з сім’ями ваших сусідів? Куди вони поїхали?

Одній сім’ї вдалося виїхати в Запоріжжя, а далі – у Німеччину. Ту родину з трьома дітьми, на жаль, відправили у Росію. Зараз вони живуть у Казані в таборі для біженців. Як приїхали, то їх нормально зустріли, а потім сказали – або йдіть на роботу й платіть за житло та їжу, або вимітайтеся геть. Вони знайшли роботу й живуть у цьому таборі за свої гроші. Виїхати не можуть, бо ще з Маріуполя їхали без грошей.

В Україну через 4 країни світу: як сім’я приїхала до Львова

Скільки часу ви провели у Донецьку й куди вирушили далі?

Моя мама захворіла. Вона дуже переживала за нас, адже зв’язку не було. Вона не знала, чи живі ми ще. У неї за той час інсульт та інфаркт трапилися. Я мусила спершу її поводити по лікарях й поставити на ноги.

Однак залишатися на довго в Донецьку родина не могла. Рано чи пізно хтось би дізнався, що чоловік Оксани – український військовий. Тож жінка разом з матір’ю та донькою вирішили повернуся на підконтрольну Україні територію, однак шлях виявився непростим.

Ми знайшли перевізників і поїхали у Варшаву через всю Росію, Естонію, Литву й Латвію. Вже з Польщі ми самі добиралися до Львова. Тут нас зустріли родичі, й ми жили у них кілька місяців. Загалом дорога зайняла три доби.


Донька Оксани у Львові (фото Оксани Тищенко)

Не думали залишитися у Варшаві?

Я хотіла бути ближче до чоловіка, в Україні. Але ми й не могли ніде лишитися. Ми виїжджали через Естонію по внутрішньому паспорту. У Росії я закордонного не давала, бо не хотіла, щоб у ньому стояла їхня печатка. Тому, коли приїхали до Польщі, то не мали ніякої відмітки. Ми не оформлювали статус біженців. То ж за власні гроші взяли квитки до Львова.

Як вам життя у Львові? Вже звикли тут?

Ми жили у родичів, але, які б добрі вони не були, вічно ми залишатися у них не могли. Треба було шукати окреме житло. Ми переїхали у квартиру. Рідні дуже допомогли. Дали посуд, постіль – все необхідне. Нам дуже допомагають волонтери. Центр «Я Маріуполь» та корейська ГО «Асадаль» дають продукти і засоби особистої гігієни. У мене просто мама кореянка, а тато – українець.

Ми з донькою ходили по лікарях, бо треба було для школи, то виявилося, що багато медиків приїхали з Маріуполя. Коли ми потрапили в Донецьк, то одразу через знайому записали Христину в Запоріжжі у гімназію, щоб вона дистанційно вчилася. Документів ніяких не було, бо в маріупольській школі все згоріло. Коли ми приїхали до Львова, то я перевела доньку тут у ліцей. Атестат вона отримала у запорізькій школі, і його переслали сюди. Зараз Христина у таборі для дітей-переселенців в горах у Івано-Франківській області. Там більшість дітей – з Маріуполя та її віку. Тому донька хоч трохи відволічеться.

А у Львові дуже красиво. Нам дуже подобається. Єдиний мінус – не можу знайти роботу.

А яку ви роботу шукаєте? Можливо, хтось з наших читачів зможе вам допомогти.

Я можу і кухарем працювати, і продавцем. У Донецьку чоловік мав продуктовий магазин, а я там продавала. Тож досвід маю. Крім того, у мене було своє кафе у райвідділку, годувала правоохоронців. Але приїжджали й суто місцеві, бо казали, що дуже смачно. Потім прийшли росіяни і все забрали… Вони, до речі, пропонували на них працювати, але я відмовилася. Не могла працювати на цих покидьків.

Що ви порадите людям, які не хочуть виїжджати з окупації?

Треба їхати, бо там перебувати неможливо. Взагалі життя в окупації – неможливе. Що вони з Донецьком зробили? За 8 років його вбили. Лише руйнують своїми «Градами». Там нічого немає. Людям жити не дають. Живеться лише пенсіонерам. Спілкуватися з росіянами неможливо. Вони справжні фашисти, знущаються з людей.

Усі ми віримо в перемогу й знаємо, що вона буде за нами. Що ви будете робити, коли війна закінчиться?

Ой, навіть не знаю. Може, додому вернуся. Але мені головне, щоб чоловік вернувся, а все інше – байдуже. Щось придумаємо.

Оригінал.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та
натисніть
Ctrl+Enter