Останній бранець лозівського концтабору

Напередодні Міжнародного дня визволення в’язнів фашистських концтаборів у Лозовій вшанували пам’ять загиблих воїнів. 10 квітня біля пам’ятного знаку колишнім в’язням члени організацій ветеранів та представники місцевої влади провели 15-хвилинний мітинг з покладанням квітів. А от свідків та учасників тих подій на заході не було.

У Лозовій залишився лише один ветеран, 90-річний Василь Федорович Риженко, який під час Великої Вітчизняної пройшов через лозівський концтабір. Йому тоді було 18 років і він досі пам’ятає час та день, коли його взяли в полон. Розповідає про це стримано, без емоцій, наче то було не з ним. І тільки після бесіди можна зрозуміти, що така «суха» розповідь — то справжній прояв мужності. Уявіть собі, людина пройшла страх, біль, голод, втрату близьких… І він має мужність не плакати, не скаржитись. Усі емоції вкладені лише в два слова: було страшно.

{youtube}jWUAGv4G37o{/youtube}

Живого учасника тих подій навіть не попередили про те, що біля арсеналу відбудеться покладання квітів.

– Василь Федорович, будете на покладанні, Вас запросили?

– Ні, ніхто нічого не казав…

За цим парканом з колючим дротом раніше знаходились склади, які стали камерами для полонених

На території військової частини раніше були склади, де тримали боєприпаси. Під час війни склади спорожніли, і німці зробили з них камери для військовополонених. За спогадами Василя Федоровича, на арсеналі було більше десятка таких складів, в кожному з яких знаходилось по 200-300 чоловік. Усіх полонених раз на день водили пити воду зі ставка, який знаходився біля кладовища на хуторі Лісовський.

Місце, де раніше було водоймище, до якого водили поїти військовополонених

– Він зараз замулився, міленький, а в той період був великий ставок, – згадує Василь Федорович, – І ось відтіля, з воєнбази, з собаками, по 300-400 чоловік ганяли в ось цей ставочок поїти. Так поїть пригнали, напились і ще з собою у пілотку набирали. Поки туди, до табору, догнали, трохи води залишалось.

З їжею було ще гірше. Їли тільки те, що приносили місцеві мешканці та кидали через колючий дріт.

– Лозівчани, з Панютиного, з Хлібного, там, де я жив. Кожен приходив з їжею та шукав своїх рідних серед полонених. Коли не знаходили, то віддавали іншим, – згадує Василь Федорович.

Прихід родичів був найщасливішою миттю для військовополонених. Бо саме рідні люди мали змогу забрати з концтабору додому. Так урятувався і Василь Федорович. За ним прийшли його батьки.

Ці спогади не мають ціни, але мають можливість забуватись. І дуже прикро, що людей, які ще можуть розповісти про той час, вже забувають. Василь Федорович на це не ображається і сподівається, що про нього згадають на 9 травня.

Анна Красноперова