До Ірпеня і Бучі були Гагри

Серпневого ранку 1992 року одинадцятилітній Малхаз ловив рибу на березі Чорного моря. Раптом почув постріли – перші в своєму житті. В ту мить не здогадувався, що в його дім прийшла грузино-абхазька війна. Вона триватиме до осені 1993 року і забере життя понад восьми тисяч людей з обох сторін.

Для західного світу Абхазія – невід’ємна частина Грузії в стані «замороженого конфлікту». Для Росії – сусідня народна республіка та зона впливу на Кавказі.

Після розпаду Радянського Союзу багатоетнічна Грузія отримала незалежність, а разом з нею й «букет» відцентрових рухів.

Статус Абхазії, яка була до того автономною республікою в складі Грузинської Радянської соціалістичної Республіки, підвис в повітрі. На той час в регіоні проживало близько 240 тис. грузинів та 90 тис. етнічних абхазів – зі своєю мовою, традиціями та політичними амбіціями.

Замість пошуку діалогу грузинська влада обрала інший шлях зберегти цілісність – ввела війська. Офіційна причина – охорона залізниці, яка пролягала через регіон й сполучала Грузію і Вірменію з Європою та Росією. Абхазці розцінили це як напад. Їх тут же підтримала Росія, яка і зіграла ключову роль у цій війні – допомогла розпалити полум’я етнічної ворожнечі між грузинами і абхазами до небачених маштабів, а з допомогою танків і ракет «виборола» перемогу новій Абхазькій республіці.

Офіційно війна не закінчилась в 1993 році, оскільки не було підписано жодного мирного договору. Але на практиці у вересні того ж року грузинські війська остаточно покинули регіон. А з ними і 250 тис. грузинських біженців. Серед них – десятки тисяч дітей.

Для деяких з них, навіть 30 років опісля, війна не закінчилась, а сучасні українські реалії змушують знову і знову думками повертатись в минуле.

Загублений черевик

Зустрічаємось з громадським активістом Малхазом Латарією в м.Зугдіді – центрі історичного регіону Самегрело, що на заході Грузії. Тут проживает трохи більше 300 тис. людей. Багато із них – біженці із Абхазії. Область межує з окупованими територіями і свого часу прийняла найбільшу кількість людей, які тікали від війни.

Малхаз Латарія, 39 років. За останні 30 років жодного разу не був в Абхазії

Сідаємо в машину. Малхаз показує особливе для нього місце – Інгурський міст. Це єдиний пропускний пункт, через який на сьогоднішній день люди можуть переходити на територію Абхазії і в зворотньому напрямку.

«Ми жили в абхазькому приморському містечку Очамчирі. – Розповідає чоловік. – Мені було 11, братові 13, коли у вересні 1993 року покинули дім. Навіть валізи не встигли скласти. Йшли пішки. На мені була єдина пара черевик. Роззувся через спеку. Ми були голодні. Хтось із місцевих дав шматок ще теплого хліба. Пройшовши Інгурський міст, на грузинській стороні сіли в машину, яка прямувала до Зугдіді. Лише згодом побачив, що бракує одного черевика. Довелося йти босоніж. Місцева жінка, побачивши мене, віддала свої тапочки».

Малхаз каже, що його дитячий розум не розумів суті війни. Подібне бачив лише у фільмах.

Інколи замість казок на ніч дорослі розповідали дітям як діяти під час обстрілу – падати на живіт і повзти до найближчого бункеру. Досі пам’ятає російські літаки в повітрі та пронизливий звук сирени.

Ці спогади з новою силою ожили, після того як Росія напала на Україну. Переконаний, що в Україні бачимо повторення всього того, що діялось в Абхазії – жахливі злочини, окупація.

«До Ірпеня та Бучі було місто Гагри. Досі є багато кадрів звідти, де зафіксовані факти масових вбивств цивільних», – говорить він.

Для дорослого уже Малхаза війна не закінчилась.

«Почуття незадоволеності, втрати частини себе нікуди не зникло, – ділиться. – Плюс почуття гідності. Дивлячись, як українці захищають батьківщину, сповнюєшся надією. Якщо ви так боретесь за свою землю, то чому ми не можемо? Потрібно продовжувати».

Три камені

В наступні роки, після закінчення активних бойових дій, деякі біженці намагались повернутись назад у свої домівки на уже окупованій території Абхазії. Здебільшого – в Гальську область, що біля адміністративного кордону з Грузією. До війни тут жили майже самі грузини, переважно мегрели – грузинская етнічна група, яку частина дослідників колись вважала окремим народом.

Ніно було 8 років, коли вона перший раз покинула Абхазію. Через деякий час сім’я вирішила повернутись. Третій клас закінчувала в рідній школі в селищі Чегалі, Гальська область, де проживало кілька сотень працівників Інгурської гідроелектостанції.

У 1995 сім’я остаточно залишає рідний край. Розуміють, що війна ще не скоро закінчиться.

Ніно Маткава 37 років. Показує камені, які мати привезла з Абхазії

Нині Ніно Маткава працює в бібіліотеці. Зустрічаємось у неї вдома, в Зугдіді. Двоповерховий цегляний будинок з відкритою верандою. Паркан обплітає виноградна лоза. Запрошує пройти всередину. В просторій кімнаті багато ікон, лампадок. На стіні та в серванті – портрет молодого чоловіка.

«Це мій чоловік Гіга. – Пояснює Ніно. – Його уже немає з нами».

Історія смерті Гіги Відхозорія досі залишається резонансною справою. Його застрелив абхазький прикордонник 19 травня 2016 року на де-факто кордоні з Абхазією в селі Хурча. Чоловікові тоді було 30 років. Йшов відвідати свою сім’ю, яка залишилася в Абхазії. Злочинець так і не постав перед судом. Після цього Ніно до Абхазії не їздить, досі дотримується трауру.

«Мені складно думками повертатись в дитинство, – каже жінка. – Пам’ятаю всіх друзів. Особливо той день, коли нас посадили в один великий автобус і сказали, що почалася війна. Через багато років, вже дорослі, ми зустрілися. Хотіли воскресити цю дружбу, але такою як у минулому вона вже не була».

Не пригадує, аби її однокласники називали когось ворогом. Однак у школі постійно роздавали листівки, як треба поводитися на мінному полі. Довкола поселення було багато мін. Діти часто на них підривалися.

«Під час окупації в моєму рідному місті практично зникли звичайні автомобілі, – зауважує Ніно. – Одні танки та військова техніка. Коли приїхали до Грузії, дивно було бачити машини. Постійно здавалось, що хтось звідти в мене вистрелить. Скільки років уже минуло, а я досі здригаюся при кожному гучному звукові».

З дитячих речей нічого не збереглося. Окрім кількох фотографій та трьох каменів.

«Покидаючи остаточно Абхазію, мама взяла із собою каміння з нашої річки, землю та воду, – розповідає. – Ніколи не пояснювала чому. Я й не питала. Мабуть, підозрювала, що більше не повернеться до Абхазії. Коли її ховали, земля та вода пішли услід. Камінці залишили – вони як ікони у нас – завжди на видному місці. Мама їх навіть лаком покрила».

Вкрадене дитинство

Коли бачу, що відбувається в Україні, особливо з дітьми, мені стає дуже боляче, часто уві сні здригаюся. – Розповідає Іраклі Табагуа. Запрошує пройти до свого офісу в центрі Зугдіді.

Він родом з Галі – адміністративного центру Гальського регіону. Працює в аграрному секторі – розвиває виробництво органічних продуктів. Став біженцем в 11 років.

Впевнений, що у дітей, які жили в Абхазії, Росія забрала дитинство.

Іраклі добре пам’ятає, що таке голод. Під час війни хліб було складно дістати. Його батько приносив кукурудзу. З неї робили коржики.

Вересневим ранком 1993 року сім’я вирішила покинути дім. Абхазькі сили ось ось мали взяти Галі.

На подвір’ї стояли дві машини. Використовувати їх як транспорт не було сенсу. Затори. Взяли тачку. Поклали туди дві валізи. Для дитячих речей не було місця. Хлопець шкодував, що залишив удома свою колекцію патронів – сховав під дахом свинарника.

Дядько знайшов та викинув. Він залишився жити у будинку разом із бабусею, яка не могла ходити. Щодня до них приходили солдати – виносили все, що могли.

Іраклі Табагуа, 38 років. Вперше потрапив до Абхазії разом з батьком в 1994 році, давши хабар російському прикордоннику. Йшли таємною дорогою. На шляху співали грузинську пісню про батьківщину

Іраклі пригадує інших біженців, які прямували до Зугдіді – хто сунув у заторі на авто, хто пішки йшов з пожитками, а хто сидів на узбіччі і марно чекав допомоги.

Впевнений, що пережите в дитинстві його не зламало. Навпаки – зробило сильнішим. Десь інтуїтивно відчував – аби вижити треба вчитись.

«1 вересня мені хотілося піти до школи, – пригадує. – Але мама сказала, що не маю відповідного взуття. Все одно пішов – у продірявлених черевиках. А ще якось двоюрідний брат подарував джемпер. Запропонував мамі продати його та купити книжки, аби не позичати в інших. Светр залишили. Підозрюю, мама продала сережки, аби придбати і книжки, і взуття. Школу закінчив із відзнакою. Тоді ярлик “біженець” зник. Зрозумів, що можу будувати своє життя, якщо захочу».

Правда про війну

Перші дні війни в Україні вчителька початкових класів із Зугдіді Мартіна Гогуа багато плакала. Спогади, які 30 років намагалась забути, не давали спати вночі.

Зустрічаємось з нею в квартрі її сестри. Розміщуємось на невеличкій кухні. В каструлях варяться хінкалі – традиційна грузинська страва.

Мартіна Гогуа 40 років. До рідного села вперше повернулась у 2017 – ходила із сестрою на похорон абхазької бабусі. Провели там два дні.

Їй було 11 років, коли війна прийшла в рідне село Кочара, Очамчирського району, що на березі Чорного моря. Вона із змішаної сімї. Мати – етнічна абхазка. Батько – грузин.

В листопаді 1992 року поруч з будинком Мартіни почалася стрілянина. Батьки вирішили відвести її та ще чотирьох сестер у дім дядька – подалі від дороги.

«Почався дощ, – пригадує Мартіна. – У хату кинули гранату, яка дивом не вибухнула. У цей момент батько вирішив, що треба вибиратись. Сказав йти по-одному в ліс – 12 км – і в жодному разі не обертатись. Пройшло багато років і лише потім я зрозуміла, чому він так сказав – якщо вб’ють одну дитину, інша повинна продовжувати шлях. Аби хоч хтось вижив. Через 10 хв як покинули дім – його підірвали. Мабуть, бог хотів, щоб ми залишилися живі».

Наступний рік сім’я провела в родичів в Галі та Очамчирі. У вересні 1993 остаточно покинули Абхазію і переїхали в Зугдіді.

Мартіна пригадує, що з нею ніхто не говорив про війну – ні психологи, ні батьки. Вона записувала спогади в блокнот, а потім виривала сторінки, аби ніхто не побачив. Найскладніше, за її словами, було впоратись з почуттям втраченого дому. Він тобі сниться – твій сад, іграшки, очі твоєї собаки, яку довелось покинути.

Утікаючи, біженці взяли з собою кілька фото на згадку

«Я можу сказати батькам в Україні: говоріть дітям правду про війну, про майбутнє. Нічого не вигадуйте, але не накопичуйте в них злість. Абхазькі діти дуже постраждали, бо з ними постійно говорили про помсту ворогам, про ненависть до грузинів, про перемогу тощо. Дітей треба вчити, що з допомогою діалогу можна все вирішувати. Адже куля принесе кулю. Українські діти мають бути дуже сильними. Перемога – коли ти залишаєшся живим, – каже Мартіна. – Українців світ прийняв із відкритими обіймами. У нашій війні було по-іншому. Трагедія Абхазії залишилася поза увагою. Напевно, через брак медіа, відсутність інтернету. Тільки зараз, бачачи, що відбувається в Україні, багато хто усвідомлює через що ми свого часу пройшли».

На головному фото – Інгурський міст, який з’єднує Грузію та Абхазію і є єдиним пунктом пропуску у цьому регіоні.

Фото і відео Саломе Партсванія