«Я була дуже зла на Україну після 2014 року»

Через повномасштабну війну до Швеції виїхали понад 30 тисяч українців. Крім Стокгольма і Мальмо, найбільше оселилося в Гетеборгу – другому за величиною місті в країні. Українська громада тут існує вже давно, проте раніше зустрічалася переважно на великі свята, щоб підтримати свою культуру.

З 24 лютого українці в Гетеборгу – навіть ті, які не долучалися до подій громади, – почали зустрічати щодня на пікетах під російським консульством та добилися його закриття. Також вони організовують збори грошей на різні потреби переселенців та військових і підтримують співвітчизників, які переїхали сюди за останні півтора року. Про те, як змінилося життя української громади в Гетеборгу, вони розповіли ZAXID.NET.

«До війни я з українцями не спілкувалась»

У дощовий четвер вересня біля кінної статуї Карла IX у центрі шведського Гетеборга зібралось кілька людей із українськими прапорами. Під патріотичні пісні та промовисті плакати одна з учасниць акції виголошує тривалу промову із закликом зупинити країну-терориста Росію та підтримати Україну в цій війні. Поривчастий скандинавський вітер розпинає жовто-блакитні кольори на флагштоку.

Такі мітинги у Гетеборгу зараз відбуваються двічі на тиждень – у вівторок та четвер, утім ще місяць тому вони відбувалися щодня й закінчувались ходою під будівлю російського консульства.

Мітинг під російським консульством в Готеборгу

Ще 25 квітня Швеція вислала п’ятьох співробітників російських дипломатичних установ, а з 1 вересня – таки закрила генеральне консульство РФ у Гетеборгу, однак українська діаспора в місті продовжує виходити на пікети, аби нагадувати шведам про війну в центрі Європи.

Наталія Перссон переїхала до Швеції з Києва ще 22 роки тому, коли вийшла заміж. У Гетеборгу вона живе разом із чоловіком, сином та мамою. Вона розповідає, що до великої війни не спілкувалася з іншими українцями, які живуть тут, й познайомилась із ними всіма лише 24 лютого.

«Я була дуже зла на Україну після 2014 року, коли ми фактично без бою втратили Крим, потім почались бої за Донбас. Але тоді тут такого спротиву чи єдності не відчувалось. А після 24 лютого українці не змовляючись організували пікет під російським консульством. Тоді до нас доєдналось багато шведів і навіть росіяни, які тут живуть», – розповіла ZAXID.NET Наталія Перссон.

Про те, що в Україні почалась повномасштабна війна, вона дізналась посеред робочого дня, каже, довго не могла повірити, що це не закінчиться швидко, втім того ж вечора вийшла разом із сотнями інших українців на пікет в центр міста. Ці пікети були щоденними аж до закриття консульства. Зараз щовівторка та щочетверга на них приходить сама Наталія, її сестра Інна Медовнік та їхня мама Оксана. Разом із ними на пікет також виходить швед Томас Бехре, в процесі долучаються й інші українці, переважно ті, хто живе тут вже давно, а також переселенці, хоча таких небагато.

Аби організувати такий пікет, активісти кожного разу беруть дозвіл у муніципалітеті та повідомляють поліцію про використання підсилювачів звуку. Організатори створюють події у Facebook та вирішують логістичні питання в групі Gothenburg Stands With Ukraine – daily protests. Мітинг триває годину, закінчується гімном України, після чого українці повертаються до свого звичного шведського життя.

Українці на День міста Готеборга 3 вересня 2023 року

«З перших днів ми мали щось робити, але не знали, за що братись. Я тоді вирішила допомагати перекладами різних документів для біженців, організовували допомогу», – розповідає Наталія.

Під час розмови її телефон розривається від сповіщень, адже небайдужі перехожі після її мотивуючих промов на мітингу жертвують гроші – дають або готівкою, або переказують на рахунок. Шведи жертвують гроші або просто так, або купують плетені патріотичні прикраси, які виготовила переселенка Ольга Сержанова.

«Я протрималась девʼять місяців»

Ольга переїхала до Гетеборга з Кропивницького в березні 2022 року через війну, хоча планувала це зробити й так, але пізніше, через рік. Зараз у її квартирі в Кропивницькому живуть знайомі, в яких постраждало житло. Сама вона живе тут у подруги.

«Я працювала на фірмі, яка закрилась на початку війни, бос пішов на фронт. У 2023 році й так планувала переїжджати в Гетеборг до подруги, громадянки Швеції, підівчивши мову. Довелось переїхати трохи раніше. Що було робити? Сидіти і плакати? Я переїхала, працюю тут і допомагаю друзям, які на фронті», – розповідає Ольга Сержанова. Час від часу вона дивиться на екран телефона. Її друг служить у розвідці й уже декілька днів не виходить на звʼязок.

«У нас є домовленість, що якщо він прочитав повідомлення, значить, усе добре. Сподіваюсь, що живий. Це мій близький друг, 25 років дружимо. В мене багато хто воює – і Андрій, і Ромчик, і другий Ромчик, і Сергій… То зібрала, зарплату отримала – і півзарплати туди. А що робити», – додає Ольга.

Після переїзду в Швецію жінка працювала прибиральницею, а потім допомагала організації при місцевій церкві, яка надавала допомогу. Одного дня вона дізналась, що в неї буде нова колега – росіянка, і надалі там працювати відмовилась.

«За це мене не прямо, але назвали расисткою», – каже Ольга.

На одному з таких мітингів на підтримку України Ольга познайомилась із Жанною Бурч-Новошицькою. Її чоловік пішов на війну добровольцем і загинув у АТО ще кілька років тому, а Жанна залишилась сама з трьома дітьми. До Гетеборга вона переїхала разом із донькою та сином після масованих ракетних обстрілів енергетичної інфраструктури восени минулого року. Жінка каже, що не планувала виїжджати з України, але це переконання протрималось девʼять місяців.

«10 жовтня ми були у Львові, в гостях у старшої доньки. Мій молодший мав іти гратися на дитячий майданчик у дворі, але почалась тривога. За кілька хвилин ракета влучила в підстанцію поруч. Тоді я по-справжньому перелякалась, було відчуття, що будинок зараз складеться», – розповідає Жанна Бурч-Новошицька.

Вона не хотіла їхати аж так далеко від дому, але зваживши, що найближчі країни вже заповнені українськими біженцями, погодилась на пропозицію доньки поїхати у Швецію.

«За кордоном я не маю ні родичів, ні друзів, тому було не принципово, куди переїжджати. Швеція здалась мені близькою за духом, у нас багато спільного з історії. Вона не має ніяких упереджень і дуже толерантна до різних меншин», – каже Жанна.

За освітою Жанна вчителька української мови та літератури, однак за майже рік у Гетеборгу не змогла знайти роботи за спеціальністю. Зараз вона очікує, що зможе доєднатися до освітнього шведсько-українського проекту, який займається навчанням для дорослих.

«Ми всі допомагаємо, але не конкуруємо»

Загалом у Гетеборгу є кілька організацій, які займаються допомогою українцям. Українську громаду в Гетеборгу сформували багато років тому й раніше вона переважно займалась культурним життям і збереженням традицій.

«Ми старалися збиратися на День Незалежності, на Різдво, на Великдень, щоби був осередок для українців і для шведів, які хотіли познайомитись із нашою культурою. Також ми робили проект, присвячений Голодомору, аби вплинути на уряд Швеції, щоб він визнав Голодомор», – розповідає Оксана Генріксон, яка переїхала в Гетеборг із Моршина з 2005 року.

Однак роботу громади довелось переформатувати від початку повномасштабного вторгнення. 24 лютого члени громади пригадують по-різному: хтось як хаос, а хтось – як день єднання українців.

«Утворився якийсь чат, де постійно зростала кількість людей. Там закликали ввечері зібратися біля російського консульства. Був дощ, всі стояли чорні і похмурі, з плакатами. Тоді було дуже багато людей. Ми були мовчазні, але дуже організовані. Це був унікальний момент єдності, якого я ніколи не бачила», – пригадує Марія Ковальова.

Вона доєдналась до української громади майже шість років тому, коли вийшла заміж і переїхала в Гетеборг з Чорнобаївки, що на Херсонщині. Із 2019 року вона викладає українську мову дітям із України. Зараз, каже, кількість мовних груп зросла. Також вона викладає мову дітям діаспори при недільній школі «Віночок», яку заснували у 2018 році.

«Нашою метою було навчити дітей, які вже народились тут, українських літер, мови, традицій. Тоді в нас було від 5 до 10 дітей. Зараз – це 200 дітей, частина з яких – біженці, які приїхали після повномасштабного вторгнення», – розповідає Марія Ковальова.

Зараз Українська громада в Гетеборгу займається переважно волонтерством – організовує збори на допомогу українським військовим: переважно це одяг і медикаменти, сухпайки, генератори, техніка. Звіти про збори публікують на сторінці спільноти у Facebook.

«Ми не одразу зрозуміли, що можемо зробити, як допомогти, бо офіційно ми як ГО за шведськими законами не можемо допомагати військовим, тож у нас були звʼязані руки. Але люди почали нам кидати гроші на рахунок, тому ми вирішили сконцентруватися на медичній допомозі», – розповідає Оксана Генріксон.

Ще один член громади Дмитро Романченко розповідає, що організація намагалася допомогти не тим, хто приїжджає як біженець, оскільки їм допомагає держава, а тим, хто залишився в Україні.

«Є перевізники, які вже роками сюди їздять. Ми скооперувалися з ними, аби через них передавати допомогу. З самого початку ми були трохи розгублені, не знали, що потрібно передавати, а потім вже налагодили допомогу, відповідно до потреб. Зараз ми маємо низку запитів», – розповідає Дмитро Романченко.

Ще одна організація – Help Ukraine Gotheborg – офіційна організація, що співпрацює з муніципалітетом і займається прийомом та допомогою українським біженцям. На сайті організації можна знайти інформацію про те, куди звертатись по приїзду в Швецію, де можна оселитись та отримати медичну допомогу, знайти роботу і курси шведської мови, а також отримати переклад українських документів. Також організація займається гуманітарною допомогою лікарням в Україні.

«У нас нема ворожнечі. Просто хтось стоїть, хтось організовує збори. У нас спільні заходи відбуваються. Ми всі допомагаємо, але не конкуруємо між собою», – каже Марія Ковальова.