Львівська ватерпольна команда «Динамо»

У червні львівська ватерпольна команда «Динамо» святкуватиме 70-річчя. Клубне керівництво не приховує, що галичани збираються відзначити цей ювілей завоюванням чергового комплекту золотих медалей чемпіонату, здобуттям Кубка і Суперкубка України.

– У нас справді дуже амбітні плани, – бере слово президент ВК «Динамо» (Львів) Олександр Свіщов. – В багаторічній біографії команди були злети, на жаль, не обходилося й без прикрих падінь, але важливо, що вони не вибили нас з колії і переможні традиції продовжуються.

– Аналізуючи виступи динамівців в останні сезони, можемо констатувати, що саме після того, як ви сім років тому очолили клуб, львів’яни знову стали грізною силою у вітчизняному водному поло. Як водне поло потрапило до кола ваших інтересів?

– Свого часу я серйозно займався сучасним п’ятиборством, мав чимало знайомих серед ватерполістів, з якими часто тренувалися в одному басейні. А в тому, що мої контакти з ними стали ще міцнішими, заслуга мого сина Віталія. Коли на порядку денному постало питання, якій спортивній дисципліні віддати перевагу, він зупинив свій вибір на водному поло: розпочинав у ДЮСШ № 3, потім навчався в училищі фізкультури і, нарешті закріпився в команді майстрів, у складі якої ставав чемпіоном України, володарем Кубка і Суперкубка України. До речі, намагався не відставати і я, після завершення кар’єри п’ятиборця почав тренуватися з ветеранами-ватерполістами, брав участь у престижних міжнародних змаганнях.

– Хто був ініціатором вашої появи у президентській ложі ВК «Динамо»?

– Коли син виступав на юнацькому та юніорському рівні, я у складі батьківської групи підтримки часто виїжджав на турніри і мав можливість переконатися, який це цікавий і водночас складний вид спорту, в якому дуже багато залежить від умов підготовки. І спостерігаючи, як я переймаюся вирішенням проблем юних ватерполістів, головний тренер «Динамо» Ігор Зінкевич якось запитав: «А може, ви й нас візьмете під свою опіку?» Розмірковував я над цією пропозицією доволі довго, бо було багато ризиків…

Тоді «Динамо» було фактично аматорською командою і тим, що взагалі залишалося на плаву, завдячує Ігорю Зінкевичу, котрий встигав не тільки виконувати свої прямі обов’язки, а й намагався заручитися підтримкою спонсорів, аби хоча б під час змагань забезпечити підопічних найелементарнішим. Коли ж вести мову про спадщину, що я здобув, то клубу як такого не існувало. Родзинкою в цій історії було те, що я працював у «Динамо» на громадських засадах, хоча саме завдяки коштам очолюваних мною фірм, клуб доволі швидко міцно став на ноги, і ватерполісти нарешті змогли зосередитися виключно на грі.

– Нинішню фінансову стабільність засвідчують і постійні виступи за «Динамо» легіонерів, про що практично всі українські команди можуть тільки мріяти. Що загалом у своїй діяльності можете записати до активу, а які прогалини так і не вдалося ліквідувати?

– Зауважу, за ті сімдесят років, що водне поло розвивається у Львові, тут запровадили систему підготовки здібних гравців. Вихованці ДЮСШ № 3 були на видноті ще на всесоюзних першостях, а учні спортінтернату (нинішнього училища фізкультури) завжди складали кістяк збірної України, яка гідно виступала на Всесоюзних Спартакіадах школярів. Кращі з них і потрапляли до «Динамо», яке вважали порушником спокою за непоступливу вдачу в чемпіонатах колишнього Радянського Союзу, диктувало воно ватерпольну моду і в Україні. Але, на жаль, у Львові так і не було споруджено сучасного закритого басейну. У це складно повірити, але найсильніша команда країни в зимовий час змушена тренуватися в мілкому басейні нестандартних розмірів, який більше підходить початківцям.

Утім, були й ще гірші часи, коли динамівський басейн перебував на тривалому ремонті, а армійську базу взагалі законсервували, і підопічним Ігоря Зінкевича доводилося шліфувати розіграш зайвого гравця не у воді, а у… спортзалі. Та найприкріше, що місто упродовж багатьох років не мало можливості приймати представницькі змагання, і це дуже негативно позначилося на популяризації цього олімпійського виду спорту.

Ось чому, коли я очолив клуб, під час зустрічей з представниками владних структур, акцентував увагу на необхідності пришвидшення модернізації спортивного комплексу СКА. І коли 2012 року армійський басейн відчинив двері, я одразу ж звернувся з проханням до керівництва вітчизняної федерації провести фінальну частину розіграшу Кубка України у Львові. І ми не помилилися у своїх сподіваннях: на щастя, з плином часу в столиці Галичини не забули про цей вид спорту, буквально на всіх матчах трибуни були заповнені вщерть, і хіба за таких обставин динамівці могли комусь віддати почесний приз? Хоча, коли відверто, аби провести ці змагання на належному рівні, довелося позичати все, навіть ворота привезли з Ужгорода. Але головне, що з популяризацію водного поло справа зрушила з місця.

Аби зміцнити склад, вирішили повернути до Львова наших вихованців, котрі виступали за команди інших міст і за кордоном. Це дозволило не тільки підсилити «Динамо», а й послабити конкурентів, хоча не приховую, перемовини відбувалися непросто. Що ж до запрошення легіонерів, то це була наша відповідь на дії тих же харків’ян і маріупольців, котрі мали у своїх лавах іноземців. З іншого боку, я дотримувався думки, що рано чи пізно ми обов’язково знову заявимося в розіграші єврокубків, і підтримка легіонерів на міжнародній арені необхідна. Втім, запрошуючи іноземців, ми також розраховували, що вони будуть лідерами не тільки у воді, а й консультуватимуть наших тренерів, одноклубників, як діяти в тій чи іншій ситуації. За «Динамо» виступали грузини, словаки, словенці, а торік запросили представників Хорватії, позиції якої у ватерпольній світовій табелі про ранги дуже високі. І я дуже задоволений співпрацею передусім з Юре Марельєю, котрий грає на позиції так званого «стовпа». Він взяв під опіку свого дублера – 18-річного Ореста Джуру, і той відчутно додав. Також під його орудою наші захисники стали ефективніше діяти у боротьбі з центральними нападниками суперників. А ще Марелья є автором програми підготовки юних ватерполістів з шестирічного віку і залюбки ділиться секретами своєї творчої лабораторії з нашими дитячими тренерами. До речі, з Юре у нас є домовленість, що навіть після завершення контракту влітку, ми розраховуємо на його подальшу допомогу, хочемо, аби він займався стажуванням наших тренерів, провідних гравців у клубах Хорватії.

Звичайно, дуже добре, що в «Динамо» завжди був хороший мікроклімат, це неабияк допомагало долати труднощі. Моя справа була забезпечити лідерів зарплатнею, для решти запровадив гнучку систему преміальних, за якою винагорода залежала від самих виконавців: що частіше перемагаєш, то більше отримуєш. Маємо свій автобус, і тепер немає проблем з поїздками на змагання, поступово вдалося заручитися підтримкою владних структур, профільного обласного управління, облради «Динамо», котрі також виділяють кошти для участі в Суперлізі, оренди басейнів чи сприяють безоплатному користуванню ними. Хоча питання про будівництво у Львові сучасного закритого басейну й надалі залишається відкритим – це мій головний біль.