«Якщо вибухи, даємо повний газ» : репортаж “МБ” з першої лінії фронту на Донеччині – відео, фото

Кореспондентка “МБ” разом із волонтерами громадської організації Fridom Trast побувала в Слов’янську, Бахмуті та Краматорську.

Субота, 30 липня. Досвіток. Разом із волонтерами в Чернівцях перевіряємо всі автомобілі та готуємося до виїзду. Автівок є три: два буси із гуманітарною допомогою та один автомобіль – на передову для наших захисників.

– Все є, все готово, рушаємо, – каже волонтер Ігор ЛОГІНОВ.

– Плюс, з Богом, – відповідає його колега Олександр АНЦИБОР.

Дорога з Чернівців

Розсідаємося в автомобілі: двоє – у бус, двоє – у мікроавтобус та один – у автомобіль для захисників. Машини повністю завантажені допомогою.

Там і продукти, і медичні засоби, і навіть корм для собачого притулку в Бахмуті. Рухаємося колоною та перевіряємо рацію.

– Прийом, прийом, як чутно? – запитує Ігор Логінов.

– Чутно добре, – каже волонтер Костянтин ЛІШМАН.

Дорогою Костя розповідає історії із виїздів у зону бойових дій.

– Я їду лише вдруге, але чув, що ситуації бували різні. Удома на мене чекає моя дружина, ми нещодавно побралися, – ділиться.

Перша наша точка – місто Суми. Дорога дуже довга та виснажлива. Їдемо Житомирщиною, далі Київщиною…

На в’їзді у кожну область стоять блокпости.

– Бажаю здоров’я! Куди їдете?

– Ми волонтери, веземо гуманітарну допомогу на передову хлопцям, – відповідає волонтер Олексій РЕМЕТНІК.

Поліцейські перевіряють документи та пропускають через блокпост.

– Щасливої дороги, – прощається правоохоронець.

У Житомирі з госпіталю забираємо бійців із Чернівців, які прямують до Краматорська. Андрій та Дмитро – молоді хлопці, розповідають, що їх в госпіталь відправили з військової частини. Тепер повертаються.

На Київщині – сліди “русского міра”

Чим ближче до Києва, тим більше блокпостів. Проходимо швидко.

Щойно заїхали в Київську область, одразу помітно сліди “русского міра”. Будинки без дахів, вікна без скла, розбиті фасади, понищені заправки… На щастя, в Києві зараз все спокійно.

– Ми живемо звичним життям, ходимо на роботу та водимо дітей до садочка. А наприкінці лютого – у березні було пекло. У магазинах порожньо, шалені черги на виїзд… Зараз, на щастя, все добре, – розповідає жінка в магазині.

Дорогою від Києва розставлені так званою змійкою насипи із піском, на яких знак “Стоп”. Поруч із ними стоять металеві “їжаки”.

– Ці насипи зробили, щоби затримати ворога, якщо він раптом буде наступати цією дорогою. Наприклад, “їжаки” можуть зупинити танк, – пояснює Сашко Анцибор.

У Сумську область ми заїжджаємо дуже пізно, видимість на дорозі погана. Дістаємося потрібного місця. Там на нас уже чекають. До нас виходить військовий із позивним Таліб.

– Привіт друже, – каже Ігор Логінов та обіймає захисника.

– Привіт, радий бачити. Як дорога? – запитує.

– Усе нормально, – відповідає Ігор.

Таліб проводить нас у місце, де ми можемо переночувати. Наша база – за кілька десятків кілометрів від кордону з Росією. Дорогою Таліб розповідає, що він із Чернівців, тривалий час працював водієм маршрутки.

– У нас відносно спокійно. Вдома на мене чекає сім’я: дружина та діти, у мене два сини – одному 20, а іншому 15, – розповідає чоловік.
Приходимо на місце, де маємо ночувати. Вечеряємо та лягаємо спати. Ночі тут ближче до ранку значно холодніші, ніж у нас, на заході.

Шоста ранку.

– Гу-ууу-гуууу, – чутно звук.

Спросоння не розумію, що відбувається.

– Це потяг, не лякайся, – кажуть хлопці.

Дніпро – надійний тил

Сьома ранку, підйом. Снідаємо, хлопці розвантажують частину гуманітарної допомоги та передають авто військовим. Вирушаємо на Дніпро.

– У Дніпрі ми будемо розвантажувати гуманітарну допомогу для діток із аутизмом та для переселенців, їх там дуже багато, – розповідає Ігор.
До Дніпра їдемо цілий день. Дорогою бачимо понівечені будинки: десь немає даху, а десь все зрівняно з фундаментом. Проїжджаємо повз міст в Охтирці – від нього залишилися лише бетонні руїни… Чим ближче до обіду, тим важча дорога, стає спекотно, всі виснажені. Попри те, що їдемо на війну, в хлопців-волонтерів відмінне почуття гумору, жартують.

У Дніпро приїхали приблизно о 19.00. Заїхали на базу, де мешкають переселенці. Волонтер Ярослав каже, що зараз людей поменшало.

– На початку війни переселенців зі Слов’янська, Краматорська, Бахмута, Маріуполя було дуже багато. Ми для них є тиловим містом. У торговому центрі нам відали перший поверх. Він був заставлений ліжками, де жили переселенці. Зараз їх трохи менше, – розказує чоловік.

Заходимо до приміщення. В одному крилі – кухня, де роздають їжу. В іншому крилі – рядами розставлені ліжка, де ночують переселенці. Там і люди похилого віку, і молоді мами з дітками. Мою увагу привернула жінка, на вигляд років 40. Вона сиділа і тихенько плакала.

– Як вас звати? – запитую.

– Марія, – відповідає.

– Звідки ви приїхали?

– Я з Лимана. Важко залишати свою домівку… Але ці обстріли нестерпні. Там залишився чоловік, дітей у нас немає, – не стримує сліз.

У волонтерському штабі людям допомагають переїхати в інші області. Вразила злагоджена робота волонтерів: усі працюють, як єдиний механізм. Розвантаживши допомогу, їдемо відпочивати, бо всі виснажені…

Друга ночі. Лунає сирена. Повітряна тривога. Через декілька хвилин лунають вибухи. Чую їх наживо вперше в житті. Страшно. Приблизно через 40 хвилин дають відбій.

На ранок стало відомо, що окупанти випустили кілька ракет по Дніпру. Місцеві зізнаються: на щастя, обстрілюють їх не дуже часто.

Світанок, підйом, о 07.30 виїзд на Донеччину. Сідаємо в авто.

– Ну що, з Богом, – каже Олексій Реметнік.

– З Богом, – відповідаємо.

На Донеччині все розбито і зруйновано

На Донеччину дорогою їде переважно військова техніка і волонтери. Чим ближче до Покровська, тим більше перевірок на блокпостах.
Заїжджаємо у Покровський район. Людей майже ніде не видно. Будинки зруйновані, на АЗС немає пального. Суцільна розруха… Дорогою заїхали до наших захисників у госпіталь, залишили медикаменти та продукти. Трьохсотих вистачає… Заїжджаємо до Краматорська.

– Костю, Костю, прийом! Як дорога? Все чисто? – запитує Сашко.

– Так все чисто, – відповідає Костя.

– Плюс.

Замість газонів – вирви від снарядів. Замість дитячих майданчиків – руїни. Людей на вулицях нема… Такий вигляд зараз має колись майже 170-тисячний Краматорськ.

Після Краматорська – Слов’янськ. Їдемо до наших захисників віддати гуманітарну допомогу.

– Аню, надягни бронежилет, – гукає Олександр.

Надягаю бронежилет, виходжу із машини. Звучить серія вибухів. На моє здивування, страху чомусь уже не відчуваю. Розвантажують допомогу. Бійці, які там воюють, розповідають, що у Слов’янську майже не залишилося людей.

– Тут обстріли 24 на 7. Хто хотів, вже давно виїхав. Залишилися лише прихильники “русского міра”, які здають наші позиції окупантам, – розповідає боєць А.

– Друже, яка ситуація у Бахмуті? Маємо евакуювати звідти людей, – запитує Ігор.

– Дорога фактично закрита, але можете спробувати, – відповідає військовий.

– Так, хлопці. На нас там чекають люди. Я і Саня їдемо, Аня і хлопці їдуть на Часів Яр, – каже Ігор.

– Ні, я поїду з вами, – кажу.

– Впевнена?

– Так.

– Тоді по конях.

– Плюс…
Разом із Сашком та Ігорем їдемо на Бахмут. Дорога розбита снарядами та мінами.

– Востаннє, коли ми тут були, асфальт був ще цілий, – каже Сашко.

– Так, слухайте мене. Якщо буде обстріл позаду, то даємо газу – і вперед. Якщо спереду, то різко розвертаємося назад. Надягаємо амуніцію, – командує Ігор.

Хлопці на ходу надягають бронежилети, а я – каску.

– Усе, з Богом! Інно, ми виїхали, будемо за 20 хвилин, – каже Ігор телефоном жінці, яка перебуває в Бахмуті.

“Пригни голову!”

Дорогою бачимо дуже багато табличок із надписом “Міни”. Один невірний рух може коштувати життя. Заїжджаємо до Бахмута. Все зруйновано, магазини зачинені, люди лише іноді проходять.

– Треба завезти корм для собак у притулок, – каже Ігор.

– Плюс, – відповідає Сашко.

Швидко їдемо до притулку. Там на нас чекають дві жінки. Щойно виходимо з машини – лунають потужні вибухи. Швидко розвантажуємо 300 кілограмів корму та їжу для людей, які залишилися у Бахмуті.

– Може, ви з нами? – запитує Ігор.

– Та ні, ми ще тут залишимося, – кажуть дівчата.

Попрощавшись із волонтерками з притулку для тварин, на шаленій швидкості мчимо до людей, які нас чекають. Знову лунають вибухи.

– Аню, пригни голову! – кричить Сашко.

Приїжджаємо до будинку, де на нас чекають шестеро людей. Жінка приблизно 40 років і пенсіонери. Серед них – дідусь з інвалідністю. Оперативно сідаємо до буса та виїжджаємо з Бахмута.

– Прощавай, мій рідний Бахмут. Тут росли мої діти, тут я прожила своє життя, але помирати буду в іншому місті, – зі сльозами на очах прощається з рідним містом літня пані Катерина.

Довго плакати немає часу, бо вибухи сильніші й ближче. Раптом приблизно за 50 метрів від нас щось падає – гримить вибух… Водій жене щодуху. Звертаю увагу на спідометр: він показує 160 км/год. Швидкість шалена, дорога дуже небезпечна. Люди, яких ми евакуйовували, ніби виправдовуються: рідне місто покидати шкода, але жити тут зараз неможливо…

Дорогу від Бахмута до Краматорська ми фактично пролетіли. У Краматорську зупинилися, купили води. Вийшовши з автобуса, Ігор, Сашко та я
нарешті видихаємо з полегшенням. Знімаю бронежилет. Від нього на руках синці. На чолі від каски рубці. Але ми всі живі та не ушкоджені – це найважливіше…

– Все, ми це зробили, – кажу до хлопців.

– Так, далі їдемо назад до хабу в Дніпро, передамо деяких людей тамтешнім волонтерам, – каже Ігор.
Приїхали в Дніпро. Частина евакуйованих із Бахмута сіла на евакуаційний потяг та поїхала далі на захід. Інших забрали родичі в Дніпрі. Одна жінка доїхала з нами до Чернівців.

Наступного дня ми ще раз відвідали Бахмут і евакуювали ще кількох людей. Тож із чистою совістю та відчуттям виконаної роботи у вівторок вночі повернулися додому. А на ранок середи хлопці вже поїхали у своїх волонтерських справах до Тернополя…

608